Читать онлайн книгу "Генерали імперії"

Генерали iмперii
Валентин Л. Чемерис


Історiя Украiни в романах
Петро Дорофiйович Дорошенко i Карл Густав Емiль Маннергейм… Що спiльного мiж ними, чому вiдомий украiнський письменник Валентин Чемерис з’еднав розповiдь про долю цих двох iсторичних постатей у одну книжку? Один жив у XVII столiттi, а другий – бiльш нiж на два столiття пiзнiше, один був украiнцем, а другий – фiном. Але якщо придивитися уважнiше, то спiльного у украiнського гетьмана та нацiонального героя фiнiв багато. Вони певний час служили iмперii, вони обидва домоглися високих чинiв у неi. Але i у Дорошенко, i у Маннергейма було в серцi щось, перед чим не спроможнi встояти анi чини, анi iмперii. Це «щось» – любов до батькiвщини. Саме заради цього i Дорошенко, i Маннергейм кинули виклик iмперii, саме цьому вони присвятили свое життя…





Валентин Чемерис

Генерали iмперii





Без права повернення

Історичний роман


Мiсто взяте, цар в полонi.

Що за славна перемога!

    Л. Украiнка

«…Различные виды употребляемой у них казни суть: повешение, обезглавливание, умерщвление ударом в голову, утопление, погружение зимою под лед, сажание на кол и т. п. По большей части преступников, приговоренных к смерти летом, не казнят до зимы: тогда убивают их ударом в голову и пускают под лед…»

    Джiльс Флетчер. «О государстве Русском»

«При попытке к бегству – догнать и уничтожить на месте!»

    Із «Днювальных записок приказа Тайных дел»




Повiсть перша

Москва – Камен


30 сiчня 1676 року в Москвi, у своiх кремлiвських палатах у вiцi 47 рокiв несподiвано помер цар Олексiй Михайлович Романов. Так, так, той самий. З яким свого часу так необережно «породичався» Богдан Хмельницький, навiть не зчувшись, як, будучи гетьманом, главою вiльноi республiки опинився у чужого царя у пiдданих, а потiм клопiт з ним мав Виговський, син Богдана Юрась i вiн, Петро Дорошенко, теж поповоював з покiйним.

Взагалi, Романови хоч i досягли в Росii найбiльшого злету – з пересiчних бояр негадано поставали царями, правда, дякуючи смутному часу, але щастя-долi чи талану, здаеться, не мали. Принаймнi на протязi перших ста рокiв свого правлiння. Казали, що вони рокованi, себто приреченi на недовге перебування в цьому свiтi. Чи фатум над ними такий тяжiв, чи недоля-невезiння iм ставили пiднiжку. А хто казав, що то рiд iхнiй гнилим був, з червоточиною, i якийсь черв’ячок, робачок отакунький, передавався з поколiння в поколiння Романовим по чоловiчiй лiнii, пiдточуючи та вкорочуючи iм вiку.

Романови довго не жили.

Михайло Федорович, недоросль боярський, якого на Земському соборi в смутному 1613 роцi обрали царем (а вiн же пручався та вiднiкувався зi сльозами – так не хотiв сiдати на трон, вважаючи, що його посилають на вiрну загибель), прожив усього 49 рокiв i як був Мишком до обрання на царство, таким, власне, й залишився. Вiдзначився в iсторii тiльки тим, що заснував правлячу династiю Романових.

А далi пiшло по низхiднiй.

Згадуваний син його Олексiй, хоч на тронi й просидiв нiби ж немало – тридцять один рiк (1645—1676), але прожив ще менше батька – 47 рокiв. Вiдомий в iсторii головно тим, що був батьком Петра I, прозваного Великим, а найбiльшим його досягненням на царюваннi вважаеться т. зв. «возз’еднання» Украiни з Росiею. Ще б пак! Олексiю Михайловичу за рахунок Украiни вдалося значно розширити свое царство – майже на дурничку, якщо не рахувати кiлькох обiцянок, виданих наiвним i довiрливим малоросам, та ще завдяки полiтичнiй похибцi чи недалекоглядностi великого Богдана.

Олексiй Михайлович, прозваний, до слова, Тiшайшим, вiдзначився ще й деякими капризами-химерами, що потрапили навiть в архiвнi документи. Але тi його дивацтва швидше були вiд невiгластва. Ось один з прикладiв. Житель Арзамаса, якийсь Савка Федоров i його однофамiлець, селянин Івашка, в’iжджали разом в Москву через Яузькi ворота i знiчев’я грали на балалайцi. За гру на балалайцi прибульцi й були в один мент схопленi препильною вартою i вiдправленi яко злочинцi в Стрiлецький приказ, де iх добряче для порядку висiкли й вiдправили до Сибiру на заслання. А рiч у тому, що Олексiй Михайлович (може, тому й Тiшайший) терпiти не мiг гри на балалайцi – найпоширенiшому музичному iнструментi руських. Навiть видав указ, яким зобов’язав своiх служивих вiдбирати в людей музичнi «грища», спалювати iх, яко бiсовi штучки, а тих, хто не буде пiдкорятися i далi на них гратиме – пороти батогами й вiдправляти iх на вiчне поселення… Куди б ви думали? Та в Малоросiю. От яку «страшну» кару придумав було Тiшайший своiм балалаечникам.

Дiзнавшись про такий указ Олексiя Михайловича, Дорошенко (його саме тодi збиралися конвоювати в Москву) весело пожартував:

– Везiть, везiть мене в свою Москву, а я у вашiй Москвi на балалайцi вшкварю i… Хоч i буду битий батогами за порушення царевого указу, але ж мене вiдправлять згiдно з тим указом на вiчне поселення не куди-небудь, а в Малоросiю. Га?

Помер Олексiй Михайлович, як уже вище згадувалося, у 1676 роцi, i тодi ж на трон було посаджено малолiтнього сина його Федора. Воно б нiчого (бо хто, як не син, успадкуе батька-царя на тронi?), але нащадковi на день смертi ледве виповнилося 15, i в Москвi шепотiлися, що царенко до всього ж ще й безнадiйно слабуе. Що тiлом, що духом – юний царевич, який зненацька став царем, був тяжко хворим. Простiше, цар виявився… без царя в головi. А втiм, в iсторii траплялися i не такi парадокси!

Йому б лiкуватися в затишку й спокоi, а його живосилом на трон – врештi-решт, це зведе юнака в ранню могилу.

За життя його невдалого росiйським царством, починаючи з 1676 року, але вiд його iменi, iменi слабого царя-пiдлiтка охоче правили рiзнi групи бояр – Федiр взагалi не годен був самостiйно вирiшувати хоч якусь там справу! Перед вели родичi по материнськiй лiнii цареняти бояри Милославськi.

Жити Федору випало всього нiчого – 21 рiк. (Якщо зауважити, що дiд прожив 49 рокiв, а онук – 21, то, може, й справдi фатум переслiдував Романових?)

Того року, як везли Дорошенка до Москви, Федiр був на тронi вже другий рiк. Здоров’я в царяти все погiршувалося i погiршувалось, а розуму, ясна рiч, не прибавлялося, тож бояри розкошували, царюючи на свою вигоду.

І цей пiдлiток з монаршим титулом мав приймати – з пiдказки бояр – гетьмана Петра Дорошенка, для якого це було навiть образливо. Цар у 15 лiт! Та вiн же – хлопчина. Пахолок! Хоч i вiнценосний, але ж хлопчак. Вчорашнiй дiтвак! Ще й навiть не парубок i тим бiльше не парубiйко, а швидше – пiдпарубчак. Чи, як в Украiнi кажуть, пiдпарубчий. По-iхньому, по-руському – хлоп. Чи – отрок, що бiльш врочистiше. І до цього пахолка-отрока, хлопа iхнього, i запрошено («запрошено»!) бойового полковника, гетьмана Украiни. Тож в тi днi йому здавалося, що вiн потрапив у якусь казку, в тридев’яте царство, тридесяте государство.

Гетьмана ще везли до Москви (i ще не ясно навiть, в якiй iпостасi – царевого гостя чи бранця?), а вже гонець, вискочивши з Москви навстрiч валцi з Украiни, застерiг: його величнiсть цар-государ прийме гетьмана 20 березня, а тому треба квапитись. Гетьман мае бути в Москвi хоча б на день ранiше зазначеного строку. Петро Дорофiйович стенув плечима. Це вже клопiт стольника Алмазова, який зi своiми стрiльцями вiз його до бiлокам’яноi.

І про що йому говорити з царем-хлопом на тронi? А втiм, ясно, що вiд iменi пiдлiтка з ним поведуть мову бояри, а вiд них добра украiнському гетьману чекати не доводиться – вони бiльшi монархiсти, анiж iхнiй цар. Та й полiтика покiйного Олексiя Михайловича щодо Украiни зi смертю його, на жаль, не змiнилася i тим бiльше нинi не змiниться. Та ще на краще. І це було гiрше гiршого. Чому вiрити? Московити хоч i легко – якщо це вигiдно, чи припече iм, – що завгодно обiцяють, але нiколи потiм не виконують своiх обiцянок. То на кого покладатися, на якi права та вольностi, обiцянi Тiшайшим Богдану Хмельницькому, аби вiн не передумав, бува, «возз’еднуватися» з Росiею, як Росiя вже навiть саме iм’я Украiни заборонила вживати, замiнивши його покручем…



З Росiею у 1654 роцi «возз’еднувалася» вiльна козацька республiка Богдана Хмельницького, «возз’еднувалася» мовби ж з iменем Украiна, але невдовзi пiсля вiдомого скороспiшного акту в Переяславi вона проснулась в один далеко не чудовий день чомусь вже раптом… Малоросiею. Хоча нiяких катаклiзмiв мовби й не спостерiгалося, та Украiна либонь чи не крiзь землю провалилася. Чи випарувалася в космос, уступивши своi терени якiйсь Малоросii. Вiдповiдно пощезали й украiнцi, теж добровiльно вiддавши свою батькiвщину якимось малоросам, що невiдь-звiдки взялися (пiзнiше вони стануть ще й «хахлами»). Та й сам гетьман украiнський на той час уже йменувався (згадаймо пушкiнськi слова) «героем древней Малороссии».

Така дивна метаморфоза стала одним з перших результатiв (прогресивного, як прийнято називати все, що пов’язане з Переяславською радою) того дивного «возз’еднання», коли Росiя самовiльно, не питаючи, звiсно, на те згоди самоi Украiни, не проводячи нiякого референдуму, перейменувала ii в Малоросiю, а украiнцiв – в малоросiв. Мовляв, нiякий ви не окремий народ, а такi ж, як i ми, роси (архiурочисте самойменування росiян), тiльки й того, що, звиняйте, якiсь недоростки. Адже ми – роси великi, а ви – роси малi. І забудьте на вiки вiчнi, що ви украiнцi, бо ви тепер – теж на вiки вiчнi – маленькi-маленькi росiяни, якi ще не доросли (етнiчно й територiально) до повнометражних росiв. Одне слово, малороси.

В iсторii ще треба пошукати iнший такий приклад, був переконаний украiнський гетьман Дорошенко, який в один мент чомусь став малоросiйським гетьманом, щоб одна держава перейменувала iншу без ii згоди i навiть не поставивши ii до вiдома про задуману акцiю. Дивно, що Украiнi чомусь не спало на думку перейменувати росiян на яких-небудь татароросiв – були ж вони пiд татарами пiвтораста рокiв! А щодо термiну Мала Русь, то вiн якось згадувався в документi XIV столiття, але тiльки стосовно Галицько-Волинськоi землi. І то – по вiдношенню до Киева. І в цьому випадку все було на мiсцi. Якщо взяти до уваги, що Киiвська Русь була тодi Великою (i, до речi, единою) Руссю. Тож ясно, що частина Киiвськоi Русi по вiдношенню до неi самоi i могла бути Малою Руссю. Тепер же – пiсля Переяслава – вся Киiвська Русь, яка свого часу була мовби ж колискою трьох братнiх народiв, в тiм числi й росiйського, – раптом стала куцою Руссю.

У 1662 роцi було створено приказ Малия Росiя, бiльш вiдомий, як Малоросiйський[1 - Малоросiйський приказ буде лiквiдовано у 1772 роцi у зв’язку iз створенням… Малоросiйськоi колегii, але, як казали на Украiнi, хрiн од редьки не солодший. І довго-довго нам прийдеться чекати року 2002-го, коли в iнтерв’ю Надзвичайний i Повноважний посол Росiйськоi Федерацii в Украiнi Вiктор Чорномирдiн нарештi скаже:«Нинi ми закiнчили оформлення територii пiд будiвництво споруд посольства та iнших росiйських закордонних установ. Дiлянка видiлена гарна, в центрi мiста, неподалiк вiд Киево-Печерськоi лаври, площею трохи бiльше двох гектарiв. Це буде солiдний, серйозний мiстобудiвельний комплекс, який стане окрасою Киева».Давно б так – будувати в Киевi росiйськi закордоннi установи.Але ж вiд Малоросiйськоi колегii 1772 року i до росiйських закордонних установ у Киевi ще треба було пережити двiстi тридцять рокiв!І – нiчого. Дочекалися!], що й став центральним органом державного правлiння, що вiдав справами перейменованоi Украiни. Знаходився вiн у Москвi й пiдпорядковувався Посольському приказу – без його санкцii навiть вибори гетьмана чи козацькоi старшини вважалися недiйсними, як i судовi постанови, а тому в Украiнi невiдь-звiдки раптом з’явився якийсь малоросiйський гетьман.

І коли Москва величала його малоросiйським гетьманом, Петро Дорошенко обурливо протестував, – як, мiж iншим, i проти експансii Росii в Украiну та перейменування Росiею його батькiвщини в якусь Малоросiю, а украiнцiв – у малороси, – але всi його протести ажнiчогiсiнько не дали. На них у бiлокам’янiй, правда, звертали увагу, але вже як на прояви сепаратизму (пiзнiше – буржуазного нацiоналiзму), з яким треба нещадно боротися. І – боролися. (Здаеться, ще й досi борються).

– Були украiнцями, а стали якимись, звиняйте, малими росами, а ким з ласки царя постаемо завтра? – бiдкалися козаки, затято чухаючись (чи не на знак, бува, протесту, так то було дуже смiливою акцiею! Бо що-що, а чухатись, – там, де треба дiяти, – украiнцi здавна вмiли i любили), i не знаходили вiдповiдi.

– Навiть нашi прадiдiвськi iмена Росiя в нас повiдбирала, а навзамiн дала своi, нам незвичнi, – казав, бувало, й гетьман. – От я, примiром, був Петром, а тепер мене названо Пйотром. А який я Пйотр, коли батьком-матiр’ю наречений Петром…

Вигулькували й такi, що просто вiдмахувались.

– Чи не все одно, як нас та нашу Украiну називае Московiя? – Теж чухалися. – Хай хоч i горшком, аби в пiч не садила…

Одним з перших Росiя посадить гетьмана Петра[2 - Хоча, якщо вже бути точним, то першим з гетьманiв козацькоi республiки, створеноi Богданом Хмельницьким, було схоплено Дем’яна Многогрiшного, разом з сином перевезено до Москви i пiсля допитiв з тортурами обох заслано до Тобольська, де iхнi слiди й загубилися. Другим у Сибiр було вiдправлено кошового отамана Вiйська Запорозького Івана Сiрка. Петро Дорошенко був третiм (на той час третiм). І це не рахуючи козацьких старшин – полковникiв, сотникiв, осавулiв, яких юрбами гнали в Сибiр.]. Чи то пак вже Пйотра. За все те ж: що виступав за незалежну – i вiд Московii в тiм числi – свою Украiну, вiдмовляючись ii величати Малоросiею…



Коли 19 березня 1677 року десь пiд вечiр через московську заставу проторохтiла валка пiдвiд з Украiни («Не затримувати! По царевому указу!» – крикнув сторожi переднiй вершник валки) з возами й запасними кiньми, з чималим ридваном попереду, що був запряжений четвiркою коней цугом, в оточенi кiнних стрiльцiв з пищалями, i повернула на кам’яну брукiвку, що вела до рiчки Неглiнноi, в Москвi хурделила весняна снiговиця, оскiльки ж березнева, то й тепла, м’яка, без звичних руських морозiв.

Валка везла з Украiни до царя на цугундер гетьмана Петра Дорошенка, i вiз його царський порученець стольник Семен Алмазов, а супроводжували бранця генеральнi старшини з уряду Самойловича – суддя Домонтович i писар Прокопович, та ще гетьману було дозволено везти з собою з Украiни своiх челядникiв в якостi, як би ми сказали, обслуговуючого персоналу.

Столиця потонула в бiлому мороцi, i колись княжий, а тепер царський град наче в саван закутався. Зазвичай брудна й засмiчена (смiття здебiльшого висипали прямо на вулицю), Москва вiд пухнастого, незаймано-чистого снiгу помолодiла, наче оновилась i мала привабливий вигляд, мовби якийсь аж казковий.

Завивання вiтру, що почалося в бiлокам’янiй ще звечора вiсiмнадцятого березня, нарештi пiд вечiр дев’ятнадцятого стихло, хвища вгамувалася, але снiг все так же сiявся вже другу добу поспiль – густий, м’який, вогкий. Вiн липнув до всього, на всьому вивершувався стiжками-копичками чи й просто бiлими шапками й рипiв пiд ногами, наче кректав вiд напруги. Курiло.

В якомусь мiсцi конi збочили iз занесеноi снiгом брукiвки, i ридван застряг у заметi – нi тпру, нi ну. Валка зупинилась. Облiплений снiгом вiзник, схожий на снiгову бабу, марно лупив коней батожищем, але навiть i четвiрка коней не змогла висмикнути ридван на тверде – з iхнiх спин i бокiв парувало.

Кутаючись у чималий дорожнiй кожух, Дорошенко вийшов з ридвану й провалився вище колiн, сяк-так вибрався на тверде й став спиною до вiтру.

Спiшившись, стрiльцi облiпили ридван, гуртом допомагаючи коням. Стольник Семен Алмазов, висунувшись з ридвану, заходився пiдбадьорювати служивих рiдним матом у кiлька поверхiв, до якого вони звикли i який дiяв на них позитивно. Очевидно, стольник ще й постарався (а вiн з натхненням лаявся на всi заставки), чи лихослiв’я подiяло, але стрiльцi жвавiше заметушилися.

– Ну, ребятушки… мать-перемать… – Стольник давав точнi вказiвки, вiками перевiренi в Московii поради: – Туди… пере-т-туди!… Така мать-ать… (Чиюсь матiр стольник згадував частiше всiх).

Конi заворушилися, iм допомагали стрiльцi, а тим i тим залюбки допомагав стольник – все тiею ж безконечною i винахiдливою матiрщиною…

Аж тут iз заметiлi донiсся гвалт, i на брукiвку вискочив чималий сiрий звiр, з добру вiвцю завбiльшки. Вздрiвши валку, звiрюга з несподiванки аж присiв на заднi лапища. Його очi ярiли жаринами й двома вогниками свiтилися в бiлiй млi, iз загривка сочилася кров – така яскрава в бiлiй круговертi, що аж у вiчу рiзало.

Зустрiвшись поглядом з Дорошенком, звiр наче здивовано рикнув: «О, а ти чого тут опинився?! Тiкай, брате, якщо ноги маеш. Москва таких як ми з тобою, неласкаво зустрiчае…»

З роззявленоi пащеки з висолопленим язиком звисала кривава пiна.

Та ось iз бiлоi завii вигулькнув гурт розхристаних дядькiв в армяках i без шапок – на зарослих бородатих обличчях виднiлися тiльки широко розкритi роти – переслiдувачi щось завзято кричали. Не так вiд злостi, як, напевне, вiд молодечого захвату.

– Ат-ту його!!! Ату-у-у!!! – донеслося до гетьмана, як вiтер повернувся в його бiк. – По хребту серого!.. В дихало!.. В мордяку!.. Селезiнку!!. Ядрьоная мать!..

Дорошенку чомусь стало шкода сiроманця – як наче б вiдчув у ньому товариша по нещастю.

– Хо-орош, серий розбойнiк! – вигукнув у захопленнi стольник. – Ай да волк-волчище! Бачиш, гетьмане, якi в нас вурдалаки в градi бiгають?! По льоду Неглiнноi чи Москви-рiки забрiв у мiсто. Ну теперя мужички вiдведуть душечки!…

Звiр зник у заметiлi, лишаючи в бiлому снiгу кривавий слiд, по якомусь часi зникли в тiй завii й переслiдувачi, й швидко з того боку, куди вони подалися, почулося протяжне, напевне ж, прощальне виття – мужики вiдводили душi. Та ось виття урвалося, натомiсть почулися глухi удари i схвильований гул мужикiв…

Чомусь стало жаль вовка, добрий звiр, розкiшний… Конi i люди нарештi спiльними зусиллями витягли ридван на тверде, i валка рушила далi загаченими снiгом московськими вулицями…

– Що, гетьмане, закручiнiлся, уздрiвши загнаного вовка? – Вже як сiли в ридван i рушили, запитав стольник полоняника, якого, виконуючи царське повелiння (а раптом йому яка нагорода перепаде?), таки благополучно довiз з Украiни до першопрестольноi. – Москва нiкого не милуе, хто iй не кориться. Але ти покедова не муч себе невiдомiстю. Одне ясно: прямуемо не в острог, а – вище голову! – у Кремль! Хоча Кремль, мiж нами кажучи, це теж острог – тiльки найбiльший i найзначнiший. І сидить у цьому острозi навiть сам цар-батюшка. Все життя, як у в’язницi. Такi, брат, дiла. Або казнять тебе, Пйотр Дорофiйович, або помилують – третього не дано. Для тих, кого у Кремль везуть…

Хоча на той час значення фортець (як i замкiв теж) пiсля винайдення артилерii i в мiру того, як вона успiшно розвивалася, значно впало i те падiння тривало (пiзнiше воно взагалi буде зведене нанiвець, а замiсть фортець, замкiв чи пiзнiших фортiв та бастiонiв з’являться укрiпрайони та смуги), Москва не тiльки залишалася фортецею, а й вiками нажахана степовиками iз Золотоi Орди, посилено будувала все новi й новi укрiплення. Із дерев’яноi часiв боярина Стефана Кучки (тодi Кучков чи пiзнiше Москов, як нарече ii Юрiй Долгоруков), вона мурувалася швидкими темпами – як казали на Русi, зодягалася каменем. Юрiй Долгоруков у гирлi Неглiнноi, при ii впадiннi в Москву-рiку збудував град, а в часи Калити то вже був кремник, ще пiзнiше – з XIV столiття – кремль з малоi лiтери, а згодом i Кремль з великоi букви. І хоч в рiзнi часи «царюючий град» – один з найранiшнiх титулiв Москви, – вже мав чотири внутрiшнi фортецi, – той же Кремль, Китай-город, Бiлий город i Скородом, але найвiдомiшим столичним укрiпленням, що з часом зробився символом не тiльки Москви, а й усiеi Росii, став лише Кремль.

В кiнцi XV столiття московськi царi з незнаним до того розмахом i старанням розпочали будiвництво найновiшоi фортецi в центрi Москви. Дерев’яний кремник Калити проiснував менше трьох десяткiв лiт, як був замiнений бiлокам’яним, довжиною в двi тисячi метрiв кремлем, що його збудував у 1367 роцi Дмитрiй Донський («и со всеми бояри старейшими сдумаша ставити город камен Москву…»). Так з’явилася кам’яна Москва, оскiльки ж Кремль Дмитрiй Донський збудував з бiлого каменю, столицю звiдтодi почали величати бiлокам’яною, хоч вона у всi часи була сiрою i непривабливою.

Фортеця Дмитрiя Донського простояла бiльше ста рокiв, але надiйшов i ii час. І знову постала потреба будувати кремль – ще новiший, ще грiзнiший i ще величнiший, – з великокнязiвським та царським розмахом, аби Москва камен постала такою на всi прийдешнi вiки.

Для цього Іван III запросив до себе з Італii видатних майстрiв по спорудженню фортець (та, власне, й сам термiн fortezza – укрiплення, – був iталiйським) – Аристотеля Фiоровантi, Марка Руфа, Петро Антонiо Соларiо, Алевiза Нового та iнших – вони проектували i керували будiвництвом грандiозноi споруди росiйськоi столицi.

Новий Кремль будували бiльше десяти рокiв – з 1485 по 1496-й, – а всi роботи, в тiм числi й спорудження величезного, до того небаченого рову завершилося аж у 1516 роцi.

Італiйцi збудували руським премiцну й потужну оборонну стiну з особливою кладкою (технiчна новина на той час) висотою (залежно вiд рельефу мiсцевостi) вiд 5 до 19 i довжиною у двi тисячi з чвертю метрiв, звели 18 красивих башт, i звiдтодi стiни й башти Кремля, дещо, правда, перебудованi, стоять i нинi. З двох бокiв Кремль омивають води рiчок Неглiнноi та Москви, а там, де не було водяних перепон (теперiшня Красна площа), вирили рiв глибиною вiд 8 до 12 метрiв (дво-триповерховий будинок) i шириною зверху до 36 метрiв та пустили в нього воду двох рiчок. І Кремль став островом, неприступним з усiх бокiв. Одночасно зводилися новi й перебудовувалися старi будiвлi в самому Кремлi – собори Успенський, Архангельський, Благовiщенський, Грановита палата для урочистих прийомiв великих князiв, а потiм царiв. З’явилися урядовi будинки – прикази, палаци бояр – здебiльшого родичiв великого князя, а потiм царськоi сiм’i. Центром стала Двiрцева площа з головним храмом Москви Успенським собором, де вiнчалися на сiмейне життя й коронувалися на царство руськi великi князi й царi (в Архангельському iх ховали).

Але головним у Кремлi в його пiвденно-захiдному кутi мiж Боровицькими i Троiцькими воротами й до самоi площi був царський двiр – окремий городок зi своiми дворами, палатами, господарськими будiвлями, церквами й навiть садами. Там же – чи й поруч – палати патрiарха, монастирi, церкви, ще далi – прикази, а iх в Росii вже тодi нараховувалося близько ста, хоч не всi вони розмiщувалися у Кремлi.

В один з таких приказiв – Малия Росii – i везли Петра Дорошенка надвечiр 19 березня 1677 року вiд Рiздва Христового.



Коли валка, попокружлявши загаченими вулицями бiлокам’яноi, нарештi дiсталася Кремля й спинилася на його територii в Малоросiйському дворi, стольник Семен Алмазов, вперше за всю дорогу вiд Сосницi, що на Чернiгiвщинi, й до самоi Москви, зняв ковпак, оторочений хутром видри, струсив з нього снiг, обтiпав долонями руду бороду, широко й розмашисто перехрестився.

– Всьо! Дома! В Москвi камен! Як у Бога за пазухою. Слава тя Господи! Приiхали, мать-ать-перемать!.. – І скiльки в голосi служивого було радощiв, що Дорошенко аж позаздрив йому – щасливець! Мае батькiвщину – свою Москву камен, – де й справдi почуваеться, як у Бога за пазухою. Повернувся додому, а що чоловiковi треба у цьому свiтi?

Осiняли себе хрестами, познiмавши хутрянi шапки, й стрiльцi – вони теж повернулися з Украiни додому живi-здоровi i тепер з нетерпiнням чекають, коли ж iх – в нагороду за добру службу, – повiдпускають додому, i вони з галасом, гиком i свистом понесуться в свою Стрiлецьку слободу.

І тiльки полоняник не радiв i Богу не дякував – не було за що.

– З прибуттям, гетьмане, до Москви, матушки нашоi!

– Вашоi, стiльнику, вашоi, – уточнив бранець.

– Не квапся вiдхрещуватися, може, наша матушка стане i твоею…

– Матушкою? Красно дякую. У мене е рiдна ненька, а двох матерiв не бувае.

– Була ненька, а стала матушка – чи тобi, Пйотр…

– Я вiд народження Петро…

– Гаразд, Петро. Хай буде по-твоему. Хоча тут тобi доведеться не тiльки вiд iменi свого вiдхреститися, а й вiд самого себе – на те наша Москва i камен… Тож краще… Сам розумiеш… Розумне теля двох маток ссе – чи не так у вас говорять?

– Я не теля.

– Хто його знае, як воно повернеться, гетьмане. Може статися, що й наша матушка тобi знадобиться. Ненька рiдна далеко. Бог високо, а цар близько, – i кивнув кудись у завiю, що бiсом крутилася в Кремлi. – Он тамтечки вiн… У палатах сидить, долi нашi вирiшуе. Бо всi ми ходимо не так пiд Богом, як пiд царем. Як я розумiю, ти в своiй Украiнi теж був ако цар.

– У нас, на жаль, не мае монархii.

– Ось-ось, на жаль, – пiдхопив стольник. – У вас хто горлянку лужену мае, той i зверху зi своiм правом. Крикунiв у вас!.. Бо – воля. Рiвнiсть. От i докричалися… Ти в Москвi опинився, а вони хоч i вдома, але пiд нашими воеводами. Ось до чого ваша рiвнiсть вас же самих i довела. А на мене, гетьмане, зла не май. Я всього лише холоп його величностi i тебе сюди привiз, виконуючи цареве повелiння. А накаже менi цар, примiром, здохнути – здохну. Ми люди маленькi, служивi. Наказано тебе привезти, ми й привезли. А накажуть тобi голову вiдрубати, ми, звиняй, ii й того… Одним махом. Навченi. Ми ж бо на всi руки майстри. А для чого тебе привезли – на свайбу, примiром, чи на плаху – нам не велено знати. Хоча все може статися. Тож не серчай на нас, холопiв царевих, якщо тебе запроторять в острог. Чи велять тебе головою пiд лiд Неглiнноi пустити. Все може статися – на те й Москва. У нас умiють головою пiд лiд пустити – так i загуде чоловiк з цього свiту! А покедова живи й радуйся. Що тебе завезли у самий, знацця, Кремль. Пiшли до приказноi iзби – дяку кланятись. Може, тебе ще й помилують, все у волi та ласцi царя. Або на крайняк у Сибiряку, у Тобольск вiдправлять, куди вже багато вашого брата-малороса вiдправлено. А, може, тебе ще й помилують. Хоча Малоро… Чи як ти кажеш, Украiну – нiкагда! Та й навiщо ii вiддавати вам, малоросам, коли вона i нам, великоросам, потрiбна!

У словах стольника прозвучала тверда переконанiсть, що так i мае бути – Украiна мае належати великоросам. Чому? Та тому, що стольник руський, а Росiя з року в рiк, з вiку в вiк росла тiльки за рахунок захоплення чужих земель – це стало руським менталiтетом. Хоч царя, хоч його останнього холопа. Це у них з молоком матерi всотуеться – ще з часiв Московського князiвства. Всi вони, як Юрiй, князь суздальський, а тодi московський, прозваний Долгоруким, всi – довгорукi…



Приказна iзба, у якiй поселили привезеного гетьмана та його челядникiв, хоч i знаходилась в Кремлi, у дворi Малоросiйського приказу, але своею ветхiстю справляла вельми сумне враження. Все у нiй, як тiльки дув вiтер, скрипiло й ходило ходуном…

Дорошенко й поскаржився Ларiону Іванову, дебелому – коса сажень у плечах, бородатому думному дяку, який приймав його в Алмазова (стольнику дав щось на кшталт розписки).

– Якщо ви вже привезли мене в свою Москву… – почав було полоняник, але дяк безпардонно його перебив:

– Нiхто тебе, Пйотр Дорошенко, сюди не привозив. Ти сам приiхав – у гостi до його величностi Федора Олексiйовича. На його ласкаве царське запрошення. – І весело шкiрив широкi, як нiготь товстого пальця, жовтi зуби. – Про це й нарочитого в Украiну буде послано. Гетьман Самойлович так усiм у Малоросii й роз’яснить…

– Могли б хоч трохи пристойнiшу iзбу знайти у своiй Москвi камен… Для дорогого… гм… гостя.

– Могем, – шкiрився дяк. – Ми все могем. От i тебе, голубчика, з Малоросii привезли. Хоч ти цього й зело не хотiв. Але одержуеш те, що заслужив. – І додав не без погрози: – Дякуй добротi та ласцi царевiй, iзменнiки i вори у нас i такоi iзби не заслуговують!

Гетьман знав: тих, хто не корився Москвi i тим бiльше багнув волi для своеi вiтчизни, Москва iнакше, як iзменнiками та ворами i не величала[3 - Сьогоднi, на вiдмiну вiд тих далеких часiв, Росiя борцiв за волю вже не називае iзменнiками та ворами. Сьогоднi будь-який визвольний рух, спрямований проти росiйського iмперiалiзму, Росiя величае в дусi нового часу – тероризмом та кримiнальними бандформуваннями.]. Та й розумiв, для чого його привезено в стольний град…

– Старайся, Пйотр, – перейшов на довiрливий тон Ларiон Іванов. – Хоч тебе висмикнули з Малоросii за дела твоi худие, неугодние царю, але царська ласка безмежна. Пондравишся його величностi, в хороми, – гмикнув, як гикнув (вiд нього несло перегаром), – переселять… А покедова – не взищi. Бо хтозна, як воно повернеться пiсля авдiенцii в царя – можеш в Москвi залишитися на правах царевого гостя, а можеш i у тi хороми загримiти, що в Сибiру… Їх там!.. Для всiх твоiх малоросiв вистачить!..

І стало ясно, що доля його ще не вирiшена. Останне слово за царем. Як вiн велить – так i буде. Не знав тiльки, що в Малоросiйському приказi дяки та пiддячi довго метикували – що робити з малоросiйським гетьманом по його прибуттi в Москву?

Гадали так i сяк. Якогось конкретного плану не було – як i вказiвок. Цар велiв привезти гетьмана до Москви, але в якiй якостi – гостя чи iзменнiка i вора – не уточнив, тепер i ламай голову. Зрештою, зiйшлися на тому, що всi, хто боровся проти Росii, гостями царя ще нiколи не були. А привозили таких у Москву тiльки для допитiв та диби, хоча б того ж Демка Многогрiшного, теж гетьмана. Виходило, що для цього привезли й Дорошенка.

Оскiльки нiякого указу не було, розглядалися рiзнi пропозицii:

– Четвертовать молодца, i делу конец!

– Под топор ево, чтоб другiм малоросам не повадно било бунтовать протiву царя.

Були пропозицii i з бiльш конкретною технологiею вирiшення цього питання:

– Камiнь на шию i пiд лiд Неглiнноi! Пущай там свою Малоросiю протiву Москви подимает!

Були й милосерднiшi:

– В Сибiрь! В Тобольськ! На худой конец, в какой-нiбудь острог – пущай посiдiт!

Порадившись, зрештою, ухвалили подii не квапити, самим нiчого не видумувати, а почекати волi царя – як вiн велить, так i буде вчинено з Дорошенком. А поки що – хай живе.

Так у Дорошенка i з’явилася нова адреса (у пiзнiшi столiття така популярна): Москва, Кремль, Дорошенку…



Але все ж, поки суд та дiло, пiд варту «гостя» взяли. Гетьман не вiльний був виходити навiть за ворота Малоросiйського приказу, не те, щоб погуляти Кремлем. Без дозволу, звiсно, дякiв чи старшого стрiльцiв. За ним всюди невiдлучно маячила варта, хоча й намагалася не дуже своею присутнiстю мозолити гетьману очi.

Якщо вдень у Кремлi вирувало життя – цар та бояри i державнi справи вирiшували, i просто тiшились – то пiд вечiр (а втiм, вечорiв тодi у Москвi… не було, вiдразу ж пiсля заходу сонця наставав так званий нiчний час) все нишкло й завмирало. Всi, хто не жив у Кремлi, з настанням нiчного часу (пiсля заходу сонця) мали негайно залишити його до наступного дня. Кремль затихав, запиралися на премiцнi засуви важеннi, кованi залiзом брами, i до ранку чулися тiльки крики стрiльцiв на мурах та баштах та ще бевкання годинникiв. До свiтла стрiльцi нiкого не впустять у Кремль i нiкого з нього не випустять – такий мали наказ! Якось Дорошенко пiсля заходу сонця (нiчний час) хотiв було походити перед сном бiля ворiт Малоросiйського приказу, але старший стрiльцiв наче з-пiд землi перед ним вирiс:

– Нiззя!..

А над Москвою, що розчинилася в сiрому мороцi, все так же сiявся снiг, i здавалося, що в царюючому градi тихо i благословенно. Та ось у завиваннi вiтру раптом вчулося виття сiроманця. Пронизливе, тоскне, наче передсмертне…

– Вiтер вие, – сказав старший стрiльцiв. – Вiн, зараза. Тепер до ранку смертну нудьгу наганятиме!..

Дорошенко зiтхнув i мовчки пiшов в iзбу.

Почувався не просто стомленим, а геть розбитим. Не так довгою i тяжкою дорогою, як тiею крутою перемiною в його життi – ще вчора-позавчора вельможний гетьман козацькоi держави, яку вiн хотiв об’еднати й зробити вiльною та незалежною, глава ii уряду, завжди оточений генеральною старшиною та козаками власноi сотнi, навiть тодi, коли просто прогулювався у верхньому замку Чигирина (а втiм, i прогулюючись вiн вирiшував справи), а сьогоднi – бранець Москви, хоч про людське око мовби гiсть царя, якого силомiць змусили виiхати на гостину. Мабуть, у них, московитiв, якесь свое, особливе розумiння гостини.

А втiм не хотiлося з дороги й думати, спустошлива втома, як обручами, стисла тiло.

Челядники викресали вогню, запалювали сальнi свiчi, вiд яких свiтлiше в казеннiй iзбi мовби й не ставало, почали заходжуватися коло столу. Вiд вечерi гетьман вiдмовився, хоч i не iв цiлий день – не хотiлося. Взагалi, нiчого не хотiлося – нi думати, нi говорити, нi когось бачити. Тож вiдмовився навiть поспiлкуватися з генеральними старшинами – суддею та писарем, – що разом з ним поiхали до Москви (та й про що з ними говорити, як вони самi трясуться, щоб i iх бува не залишили в Москвi в якостi застави), а пiшов до маленького помешкання, скинув кожуха, стягнув чоботи, впав на дощатий настил, засланий шкурою якогось звiра – здаеться, ведмедя. Склепивши набряклi повiки, лежав з однiею метою – пошвидше заснути. Чи бодай провалитися в подобу сну. Але було не до сну, тiло гуло, душа тремтiла, приказна кремлiвська iзба вiд вiтру скрипiла й наче тяжко зiтхала, а перед його заплющеними очима вставали подii останнiх мiсяцiв його борiнь в Украiнi – осiнь 1676 – весна 1677-го.



Прикази – адмiнiстративно-судовi органи центрального управлiння в Росii почали виникати з кiнця XV столiття. Вони створювалися в процесi централiзацii Росiйськоi держави та розвитку станово-представницькоi монархii. За двiстi наступних рокiв iх виникло близько ста, i будувалися вони за функцiональним принципом: керували окремими галузями управлiння – земський, помiсний, посольський, стрiлецький, холопський, ямський та iн., – вiдали справами двiрцевого управлiння (Приказ Великого двору) тощо. Окремi прикази керували всiма галузями управлiння на новоприеднанiй (захопленiй) територii.

На чолi приказу стояв «суддя», боярин, що користувався одноосiбною владою, а при ньому була «приказна iзба» – канцелярiя з дяками та пiддячими, якi й вели справи.

Для керування новоприеднаними (захопленими) територiями були своi прикази, як той же Малоросiйський приказ для керування Украiною. Серед ста приказiв був i один, якого боялися навiть своi, навiть бояри, не кажучи вже за дякiв та iнших служилих – Приказ Таемних справ, де цiлодобово гнули спину днювальнi дяки, якi й вели, захованi вiд усього свiту, i самi будучи таемними, записи потаемних справ, пiдшивали туди донесення агентiв, що плавом пливли до Москви з усiх усюд, донощикiв (особливо ця iнституцiя була розвинена в Малоросii, коли в Москву доносили всi на всiх). Там же записувалося в окремi книги i все, що надходило про тих чи тих iсторичних дiячiв. Книги, куди все те записувалося, звалися «Днювальныя записи Приказа Тайных делъ».

Особливо багато донесень секретних агентiв, що ними кишiла Украiна, i доносiв ближнiх на гетьмана Петра Дорошенка, на основi яких i було зiбрано на нього таемне досье, i коли «суддею» Малоросiйського приказу став боярин Артамон Матвеев (вiн замiнив на тому посту боярина i теж украiнофоба Ордин-Нащокiна), то вiдразу ж засiв за досье гетьмана Дорошенка – треба було давати пораду царевi, що робити з привезеним у Москву гетьманом. І заодно доповiсти його величностi, хто ж такий насправдi гетьман Петро Дорофiйович Дорошенко, звiдки вiн, якого роду, що думае, чим дихае i якi його ближнi i дальнi плани.



Отож, Петро Дорошенко.



«Який… з нього гетьман? Чи козак вiн з дiда-прадiда? Чи знае вiн Запорiжжя, рiчки, морськi протоки й саме море? Чого вiн надивився? Чи мав коли дiло з монархом? Чи на багатьох вiйнах вiн був? Чи воював або договорювався, щоб i тепер умiти зробити щось… І козаком вiн недавно: чи траплялося йому хоч раз бути у вiйську? Чи довго вiн був полковником? Чи всi нашi старшинськi уряди перейшов вiн вiд малого до великого?»

Це вiн, Петро Дорошенко, в роцi 1673-му так запитував товариство, запитував чисто риторично, бо своiми запитаннями водночас характеризував того, про кого йшла мова – гетьмана Лiвобережноi Украiни Івана Самойловича, який не був, на одмiну вiд Дорошенка, козаком з дiда-прадiда, а був всього лише поповичем i гетьманство свое купив за нечесним шляхом здобуте багатство, хоч i подавав себе ледь чи не за спадкового монарха.

Саме вiн, Петро Дорошенко, все це пройшов чи не змалку. В крайньому разi, з ранньоi юностi, коли ще й губу мав босу i потiм пишався наукою, здобутою в полi, бо все спiзнав у бою, все вмiв i славу серед товаришiв рано здобув своею кметою i хоробрiстю. Знав з перших рук Запорiжжя з Хортицею i Великим Лугом («Сiч нам мати, а Великий Луг – батько»), i рiчки, i море, i загалом свою Украiну по обидва боки Днiпра, вмiв тримати в руках шаблю i самопал, i норовливого коня в уздi, в козацькi поводирi рано вибився, завдяки власному розумовi та вченостi. Бо ж з малих лiт – серед низового лицарства, серед вольницi вiйськовоi, що нiкому не корилася i яку нiхто не мiг перемогти.

А втiм, спершу навчався. В Киево-Могилянськiй академii, зело одукованим був, добре знав всесвiтню iсторiю, риторику, лiтературу, Святе Письмо, польську i латинську мови, володiв ораторським мистецтвом, мав непоганий лiтературний смак i стиль. «У всiляких рiчах цiкавий» – зауважить про нього козацький лiтописець i сам козак Самуiл Величко.

Польський король Ян Казимир зазначить, що вiн «з молодих лiт у вiйську, в обозi виховувався».

Козаки про нього з повагою казатимуть: «Дорошенко козак старий i поля знае».

«Воин премудрый и промышленник великий в войсковых поступках» – додасть про нього Василь Тяпкiн, посол Москви у Варшавi. (Правда, один мовби ж украiнський служитель Бога, нiжинський протопiп, за сумiсництвом украiнофоб i таемний московський агент-донощик, у своiх реляцiях до Малоросiйського приказу обзиватиме Дорошенка «внуком Люципера пекельного» – допiк, виходить, йому гетьман).

Дипломат. Дипломатичну школу пройшов у великого Богдана. Був знайомий з керiвниками московськоi полiтики щодо Украiни, польськими (в тiм числi й з королем Яном Собеським), знав ханiв i султанiв (султан Османськоi iмперii, великий вiзир та хан Криму ставилися до нього з пошаною i величали його князем), вiдповiдно знав турок i татар. Був товаришем багатьох видатних украiнських дiячiв, а перш за все, молодшим учнем Богдана Хмельницького, соратником гетьмана Івана Виговського, генерального старшини Івана Мазепи, багатьох украiнських полковникiв. Мав особистi заслуги перед Вiйськом Запорозьким. Неодноразово вiв переговори з послами Польщi, Москви, Туреччини, Криму, очолював дипломатичнi мiсii i передовi загони у полi. Їздив з дипломатичною мiсiею до Москви i також до шведського короля. І в той же час був неперевершеним воiном, керiвником козацтва i всiеi козацькоi держави. Стряпчий Василiй Тяпкiн – один з кращих дипломатiв Росii, в груднi 1667 року, побувавши в Переяславi, писав у Москву щодо настроiв на Украiнi, констатуючи велику на той час популярнiсть Дорошенка по обох берегах Днiпра: мiщани, козаки, поспiльство дуже любили й поважали гетьмана.

А виховувався в обозi. Спав, поклавши пiд голову сiдло. Чи на твердiй лавi в куренi, на сирiй землi в походi.

Очевидно, вiдразу ж по навчаннi (чи й не закiнчивши його) подався на Запорiжжя, про яке, як i про свого знаменитого дiда, наслухався з хлоп’ячих лiт. Побув, як i годиться, джурою в козака-сiчовика, проходячи бiля нього добру науку военного мистецтва, здобуваючи фiзичний гарт. І, перш за все, переймаючи досвiд старших. Як хлопчикам-джурам виповнювалося по шiстнадцять, iх записували до куренiв. Сiчовики здебiльшого були безрiдними, нi сiм’i, нi дiтей не мали, тож джури ставали iм за названих синiв. Вони й успадковували майно, зброю та коня названого батька-козака, якщо той гинув у бою чи помирав на старостi вiд ран. Запорожцi охоче приваблювали до себе на Сiч пiдлiткiв i навiть малих хлоп’ят, щоб, виростивши i вивчивши iх, поповнювати ними своi ряди, що надто рiдiли в походах та вiйнах. Та пiдлiтки й самi до них прибивалися – хлоп’яцтво залюбки йшло на Сiч, побувати на якiй i стати козаком тiльки й мрiяли. З малих лiт чули вони про запорожцiв, адже про них у народi говорили тiльки з пошанiвком, як про лицарiв-захисникiв, воiнiв вiд Бога. І стати таким – то була велика честь. Це ж тiльки про козакiв вольних у Дикому Полi спiвали: «Стався птахом з чоловiка».

Так потрапив на Сiч i юний Петро Дорошенко, син полковника, онук знаменитого козацького гетьмана. За Порогами вивчив усе Запорiжжя, Великий Луг з його рiчками, озерами, ериками, заплавами, островами, край загадковий i чужим невiдомий, де козаки тримали свою Вiйськову Скарбницю. Вмiв вiн i злигоднi походу терпiти, холод i голод, i кляту комашню влiтку. З малих лiт ходив з козаками в походи, хоч спершу його пiд час сутичок i тримали, як малого в обозi. Звiдси й оте уточнення Яна Казимира: вирiс в обозi. І тому, бувалий в бувальцях, вiн уже до двадцяти лiт добре знав вiйськову справу й козацькi звичаi, мiг обходитись в Дикому Полi без iжi, знаходити шлях по зорях, все бачити, а для iнших зостаючись невидимим, в усьому був одукований та метикований, сам уже водив товариство в бiй, яке з повагою казало, що вiн – «козак старий».

А коли вже розмiняв шостий десяток, один московит залишить про чигиринця таке свiдчення: «Гетьман Петро був муж зело красен собою».

І в прямому значеннi, i в переносному.

Та якби-то тiльки собою вiн був красен, то ми б i не згадували його – чи мало в Украiнi було козакiв-красенiв! Нi, Петро Дорофiйович був i душею зело красен. Пiсля Богдана Хмельницького та Івана Виговського, але перед Іваном Мазепою вiн чи не единий такий – зело красен вродою i серцем своiм, помислами i вiдданiстю Украiнi.



Вiн i роду був зело прекрасного. Народився в Чигиринi року 1627-го. Як пишуть iсторики, «його родина мала глибокi коренi вiрного служiння Украiнi» (В. Степанков). Його дiдом був славетний соратник славетного Петра Сагайдачного гетьман Михайло Дорошенко, який доклав i своеi невсипущоi працi у створення полково-сотенного територiального устрою козацькоi Украiни, якого так шанували козаки (так, так, це про нього спiвали i спiвають в Украiнi «Ой на горi та женцi жнуть, а попiд горою, яром-долиною козаки йдуть…» та про те, що «Дорошенко веде свое вiйсько хорошенько»).

Батько Дорофiй (або Дорош, звiдси й Дорошенко – син Дороша) був вiдомим козацьким полковником, рiднi брати Григорiй та Андрiй теж були полковниками. Одне слово – династiя. Захисникiв i творцiв новоi козацькоi Украiни.

У 22 роки Петро Дорошенко – козак гетьманськоi сотнi, куди вiдбирали кращих з кращих. Разом з Богданом Хмельницьким вiн по веснi 1648 року в складi украiнського повстанського вiйська вирушив на Украiну проти окупацiйноi польськоi армii гетьмана Миколи Потоцького, через рiк – гарматний писар Чигиринського полку. Брав щонайактивнiшу участь в Нацiональнiй революцii 1648—1657 рокiв, виконував особливi, в тiм числi й дипломатичнi доручення гетьмана, ходив з вiйськом до Молдавii й успiшно впорався iз завданням, вiв переговори з польським сеймом, ставши таким чином дипломатом у 26 рокiв. Змалечку будучи вихованим на переказах та легендах про подвиги дiда Михайла, до останнiх днiв свого життя залишатиметься патрiотом своеi вiтчизни, «упевненим у правотi боротьби украiнцiв проти нацiонально-релiгiйного гноблення, за козацькi вольностi». (В. Степанков).

1655 рiк – Петро Дорошенко – наказний полковник.

1657-й – з волi гетьмана Хмельницького – прилуцький полковник. (На цiй посадi перебував шiсть рокiв).

Вже тодi стояв на позицiях щодо необхiдностi створення украiнськоi незалежноi держави «вiд Путивля до Самбора».

Влiтку 1659-го разом з гетьманом І. Виговським брав дiеву участь у знаменитiй Конотопськiй битвi, де росiйськi вiйська зазнали нищiвноi поразки i понесли великi втрати.

Польському гетьмановi Єжи Любомирському козацький полковник Дорошенко гордо заявив, що украiнцi за волю стоятимуть насмерть, адже «маемо шаблi при боцi i самопали в руках»!

Служив Петро Дорофiйович (козак – писар – полковник – наказний гетьман) при чотирьох гетьманах: Богдановi Хмельницькому, Івановi Виговському, Юрiевi Хмельницькому та Павловi Тетерi. Коли останнiй втратив булаву, козацька рада в серпнi 1665 року обирае наказного гетьмана Петра Дорошенка гетьманом Украiни (спершу, правда, Правобережноi) iз врученням йому клейнодiв: булави, бунчука, прапора i печатки. Польському королевi вiн гордо писатиме (у вiдповiдь на чутки, що, мовляв, то йому татари посприяли стати при владi): «Мене не мурзи на цей щоденний тягар (на гетьманський уряд) обрали, але згодними голосами полковники, сотники, осавули i чернь».

Так почнеться його хресний шлях на Голгофу Украiни – за ii волю i незалежнiсть, тiеi Украiни, яку вiн – великий украiнець – навiть в офiцiйних унiверсалах ласкаво й нiжно називав «отчизною нашою милою». Це вiн в одному з листiв до гетьмана Лiвобережноi Украiни І. Брюховецького писатиме: «Я готовий все уступити на користь народу, навiть i саме життя свое, але залишити його у тяжкiй неволi i думати менi нестерпно».

На чолi гетьманського уряду Украiнськоi козацькоi держави Петро Дорошенко пробув не багато, але й не мало (якщо зважити на тi неспокiйнi часи, пiдступи, змови, зради, чвари-котори тощо) – 11 рокiв. Богдан Хмельницький пробув на гетьманствi трохи менше – 9 рокiв, хоча зробив неймовiрно багато (одних лише битв виграв п’ять – Жовтоводську, Корсунську, Пилявецьку, Зборiвську та Батозьку) та ще й створив Козацьку республiку i ii уряд – гетьманат, але все одно залишив Украiну на пiвдорозi до волi, не завершивши задуманого. Не вдалося втiлити задумане Богданом Хмельницьким i його послiдовнику та провiднику його полiтики Івановi Виговському, не вдасться завершити i другому послiдовнику Богдана – Петровi Дорошенку. Нiхто iз сусiдiв повсталоi Украiни не хотiв, щоб вона здобула незалежнiсть. Росiйська iмперiя, Польське королiвство, ханство Криму i султанат Османськоi iмперii, – всi вони хотiли мати Украiну в якостi своеi волостi (улусу, губернii) i нiзащо в силу своiх загарбницьких амбiцiй не могли погодитись, аби вона стала вiльною державою i iм рiвною.

У 1665 роцi Петро Дорошенко стае гетьманом, а всього лише через два роки Росiя нанесла Украiнi, своiй союзницi i майже сестрi, перший значний удар у спину. Це була вiдкрита i нiчим не замаскована зрада, коли Росiя, припинивши гру в рiвноправнiсть та братерство, в односторонньому порядку (хоча пiсля Переяславськоi угоди i не мала те права робити – нi морального, нi юридичного), укладае з Польщею в селi Андрусовi, що бiля Смоленська, угоду про припинення вiйни 1654—67 рокiв i пiдписуе з нею перемир’я строком на 13,5 рокiв. Воно б i нiчого (мир завжди кращий, як вiйна), хоча й укладено те перемир’я без згоди i навiть без вiдома Украiни, але ж якою цiною! Цiною по сутi зради Московiя вибила собi перемир’я в Польщi. В ходi утаемничених переговорiв, поза спиною Украiни, було досягнуто компромiсу: Польща повертала Московii Смоленськ i Сiверську землю, схвалювала входження до складу Московii Лiвобережноi Украiни (свого роду анексiя, насильницьке приеднання до себе частини чужоi територii), а як дяку за це Московiя вiддавала Польщi (не маючи на те вiддавання нiякого права) Правобережну Украiну, таким чином двi хижачки розiтнули живе тiло Украiни навпiл i по Днiпру возвели штучний кордон. (Запорозька Сiч мала перебувати пiд владою обох iмперiй – це вже взагалi нi в якi ворота не лiзло!). Киiв передавався Росii мовби ж на два роки, а далi – така була словесна казуiстика угоди – i назавжди.

Радянськi iсторики, виправдовуючи пiдступнiсть Московii, яка цiною територii Украiни (власне, ii половиною) купила собi перемир’я, писатимуть: «Андрусiвське перемир’я стало важливим етапом у боротьбi украiнського i бiлоруського народiв за возз’еднання з Росiею…»

Про те, що Андрусiвське перемир’я розiрвало Украiну навпiл i узаконило подальше iснування ii у виглядi Лiвобережноi та Правобережноi, з окремими гетьманами, що постiйно звiдтодi ворогуватимуть мiж собою пiд владою двох iмперiй, й пiдсилило Руiну – чомусь i не згадують.

І зроблено це було за спиною Украiни – такою цiною пiдлостi й зради Московiя купила собi мир. І вчинено це було всього лише через тринадцять рокiв пiсля Переяславськоi ради Богдана Хмельницького, про яку все тi ж радянськi iсторики писатимуть, що «возз’еднання Украiни з Росiею мало велике прогресивне значення для дальшого полiтичного, економiчного i культурного розвитку украiнського i росiйського народiв».

Андрусiвське перемир’я Московii з Польщею за рахунок Украiни стало як для козакiв, так i взагалi для всiх мешканцiв ударом ножа в спину. Як пише автор розвiдки «Петро Дорошенко» (зб. «Полководцi Вiйська Запорозького», К., 1998) доктор iсторичних наук В. Степанков «внаслiдок громадянськоi вiйни козацька Украiна виявилася розчленована на два гетьманства зi своiми урядами, вона була надзвичайно спустошена военними дiями, епiдемiями та голодуваннями. За нашими приблизними пiдрахунками Правобережна Украiна на середину 60-х рр. втратила не менше 60—70% свого населення».

У такi смутнi часи на чолi Правобережноi Украiни стае Дорошенко.

Що собою тодi являли двi Украiни?

Лiвобережна. Напiвофiцiйно – Гетьманщина, офiцiйно ж – бо перебувала у складi Росiйськоi держави – Мала Росiя або Малоросiя. До складу ii входила територiя сучасних Чернiгiвщини, Полтавщини, захiдних районiв Сумськоi, схiдних Киiвськоi i Черкаських областей. На пiвночi й сходi межувала з росiйськими воеводствами i Слобiдською Украiною, на пiвднi – з Диким Полем i Запорозькою Сiччю, на заходi рубiж проходив по Днiпру. До Лiвобережноi Украiни також належав Киiв з прилеглою територiею. Крайове управлiння очолював гетьман, який вибирався на вiйськовiй радi i затверджувався росiйським царем, вся дiяльнiсть уряду Украiни постiйно i пильно контролювалася Росiею. В адмiнiстративному вiдношеннi Лiвобережна Украiна була подiлена на Гадяцький, Киiвський, Лубенський, Миргородський, Нiжинський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Стародубський, Чернiгiвський полки, що iх очолювали полковники. Полки дiлилися на сотнi, очолюванi сотниками, а в населених пунктах – дiяли козацькi отамани. В мiстах було самоврядування – магiстрати i ратушi. В Киевi, Чернiговi, Переяславi, Нiжинi та в iнших мiстах сидiли росiйськi воеводи з гарнiзонами.

Правобережна Украiна. За Андрусiвським перемир’ям 1667 року вiдiйшла до Речi Посполитоi i в ii складi перебувала до 1793 року.

Охоплювала територiю сучасних Киiвськоi, Черкаськоi, Кiровоградськоi, Житомирськоi, Вiнницькоi, Хмельницькоi, Рiвненськоi i Волинськоi областей. Згодом (у 1672 роцi) Правобережну Украiну було подiлено на три частини: Захiдне Подiлля, Пiвденна Киiвщина i Брацлавщина, а решта територii залишалася у складi Польщi.

І двi Украiни iснуватимуть у складi iмперii та королiвства до 1793 року, коли пiд час так званого другого подiлу Польщi Росiя захопить собi Правобережну Украiну, i буде це увiнчано новим сакральним термiном: «Возз’еднання Правобережноi Украiни з Росiею» – вже навiть не з Лiвобережною Украiною.

Гетьманом Правобережноi Украiни був Петро Дорошенко, який нi на мить не полишав спроби об’еднати двi Украiни в одну i зробити ii незалежною i самостiйною державою – на вiдмiну вiд лiвобережного гетьмана Самойловича, який бачив Украiну тiльки в складi Росii.

Зрештою, проти протекторату якоiсь держави не був проти й Дорошенко, але протекторату лише тимчасового. Якщо в самих не вистачае сили об’еднати Украiну, то, гадав вiн, те зробити чи то пiд протекторатом польського короля, чи московського царя, а вже об’еднана Украiна, був вiн певний, змiцнiвши, виборе ширшу автономiю – чи вiд короля, чи вiд царя. А вже маючи ii, зручно ведучи полiтику мiж Росiею, Польщею i Туреччиною, можна досягти й повного унезалежнення… У тiй частинi Дорошенкового плану, що стосувалася Росii, це була наiвнiсть. Хто-хто, а Росiя те, що раз брала, вже нiколи не випускала на волю.



Доповiдав у Кремлi Серапiон Полховський. Вiн за дорученням царя перед тим вiдвiдав Украiну, зустрiчався з ii зверхниками, у тiм числi й з гетьманом Правобережноi Украiни Дорошенком у його столицi Чигиринi. Дорошенко заявив царському посланцевi, що вiн тiльки тодi згодиться прийняти московську протекцiю (Правобережжя тодi перебувало пiд юрисдикцiею Польщi), коли цар заприсягне додержуватися договору про вольностi, яких вiн, Дорошенко, буде вимагати (сам Дорошенко ладен був на це пiти з однiею метою: будь-якою цiною об’еднати двi Украiни в одну).

«По-перше, – казав вiн, а царський посланець квапно записував, – на обох берегах Днiпра мае бути один гетьман: я готовий здати гетьманство, якщо знайдеться хтось кращий за мене, хто би й царя не пiдвiв, i себе з Украiною не згубив. Мене Господь Бог за моi тяжкii грiхи навiдав тим гетьманством, од якого нiколи спокою не маю, й на каторзi не можна гiршого лиха терпiти, як на цьому клопiтливому гетьманствi я терплю: нiколи не маю вiльного дня, нi години, весь час треба думати, як би себе й цього кутка Украiни (Правобережжя. – В. Ч.) не згубити». І насамкiнець додав про головне: «Колись, дасть Бог, вся Украiна об’еднаеться…»

Цар Олексiй рiзко перебив Серапiона Полховського:

– Будя!!! – i важко дихав, i лице його покривалося червоними плямами. – Що дозволяе собi Дорошенко?! Щоби цар козачiшкам присягав? Цього нiколи не бувало i нiколи бути не може!

Вимога Дорошенка – подумати тiльки: ВИМОГА! Справдi, що дозволяе собi цей малорос?!! – аби на обох боках Днiпра був лише один гетьман, теж зустрiла категоричну вiдмову Кремля: цар заявив, що на лiвому березi мае залишатися на гетьманствi Самойлович, а на правому – як довго – подумаемо – Дорошенко. Двома гетьманами Кремлю було легше манiпулювати, анiж одним, як i грати на почуттях ревнощiв, заздрощiв, при потребi нацьковувати iх один на одного i тримати Украiну й далi в розколi та розбратi. Проти об’еднання Украiни пiд булавою одного гетьмана рiзко виступив i нажаханий Самойлович. Та ще й царя лякав: Дорошенко, вступаючи в переговори, тiльки хитруе! Вiн не лише турецьких послiв приймае з пошаною, але й з ляхами зноситься, не iнакше, як хоче обдурити царя, як уже не раз обдурював польського короля! Та вiн спить i бачить всю Украiну пiд турецьким протекторатом! Та сам султан всiх османiв вручив йому шитий золотом жупан! (Самойловичу такого жупана нiхто не дарував, i це був тонкий натяк росiйському царевi, але цар вдав, що натяку вiн не второпав).

Про бажання Дорошенка об’еднати двi Украiни в одну, щоб потiм зробити ii незалежною, пiдтвердив i Серапiон Полховський. Дорошенко повторив своi вимоги: аж нiяк не можна допустити, щоб в Украiнi було два гетьмани, адже там, де два господарi, порядку мало, нечувана це в Украiнi рiч! При двох гетьманах так само мало буде порядку, як у Польщi, де гетьмани завжди мiж собою у сварцi! «Хоча в Украiнi, – додасть вiн з гiркотою, – бувало й по три гетьмани, i вона пiд трьома гетьманами доходила до останньоi руiни».

Чим закiнчилися переговори (iх було кiлька) Дорошенка з Москвою? Загнаний обставинами в глухий кут поляками, татарами i руськими, – вiн вже почав схилятися до порозумiння на взаемовигiдних умовах з Москвою, але…

Як тiльки в Кремлi переконалися, що Дорошенко на тих умовах, якi йому пропонувалися, пiдданства не прийме, а й далi гне свое про вольностi i незалежну Украiну, цар видав указ князевi Ромодановському, командувачевi росiйськими окупацiйними вiйськами в Украiнi, та Самойловичу, пiдлеглому йому гетьмановi Лiвобережноi Украiни, негайно розпочати проти непокiрного Дорошенка вiйськову акцiю. І якщо вiн, Дорошенко, востанне не погодиться добровiльно здатися (себто попросити в царя пiдданства) i не пристане на умови Москви, провести на Правобережжi вибори iншого гетьмана – «добраго и досужаго, а наипаче вернаго».

Дорошенка ж спiймати i пiд вартою стрiльцiв доставити у Москву, де й буде вирiшена його подальша доля.

У 1830 роцi в Москвi була видана поема анонiмного автора пiд назвою «Дорошенко», в якiй гетьмана подано в такiй собi iпостасi байронiвського героя. А втiм, це не суттеве звинувачення Дорошенка (можна, зрештою, i так – та ще поету – побачити гетьмана), гiрше в iншому. В поемi стверджувалося, що вiн буцiмто прийняв «мохаммеданство». Себто iслам. Або, як на Украiнi казали в таких випадках, потурчився. Це, звiсно, наiвна вигадка невiдомого пiiта-пасквiлянта (як поета – бездарного графомана, бо поема його з лiтературного боку не являе собою нiчого); Дорошенко вiри магометанськоi нiколи не приймав i прийняти не мiг, адже був i залишився на все життя християнином. І все ж найвразливiшою стороною дiяльностi його як гетьмана е угоди про спiвробiтництво з турками i татарами. Хоча що тут поганого – спiвробiтництво? Це, зрештою, полiтика, i союзникiв часто не вибирають на дозвiллi, iх життя та обставини диктують вибирати. Але украiнське населення було переконане, що Дорошенко татар «водив на Украiну».

Петро Дорофiйович став гетьманом у найтяжчу для Украiни добу, коли Росiя i Польща в угоду своiм корисливим цiлям розiрвали навпiл Украiну на Лiвобережну та Правобережну, тож гетьман i ставив перед собою найголовнiшу задачу: об’еднати Украiну в едину державу. А вже потiм зробити ii незалежною. Але…

Але власними силами неможливо було домогтися визволення Украiни та ii об’еднання, коли «на сторожi ii розривання» стали Москва i Варшава. Залишалося тiльки одне: «опертися на допомогу третьоi держави, не так близько зацiкавленоi в безпосередньому пануваннi над Украiною i при цьому старатися, аби роз’еднати Польщу з Москвою» (Д. Дорошенко). Із Кримом союз взагалi був ненадiйний, тож Дорошенко намагався увiйти в тiснi взаемини з Туреччиною. Але й вона, хоч i зрiдка допомагаючи Украiнi, в той же час грабувала украiнськi села, забирала ii людей в ясир, i така «допомога» несла украiнськiй людностi жахливе горе, що вiдбивалося й на репутацii гетьмана, i вiн стрiмко тодi втрачав пошану своiх.

У 1667 роцi, дiзнавшись про Андрусiвську угоду мiж Росiею та Польщею, Дорошенко два днi пролежав хворий – нiяк не мiг збагнути, що двi сусiднi держави, яким вiн вiрив, зiбравшись таемно, розiрвали навпiл третю державу, аби залагодити своi справи. Звiвшись на ноги, вiдрядив до туркiв посла. І старшини тодi казали, що, попри все, вiд бусурман аж нiяк тепер не можна вiдступати.

Чи не найкраще про це сказав М. Костомаров у своiй монографii «Руiна»: «У Дорошенка, як i в багатьох сучасних йому украiнцiв, була одна улюблена думка – зробити Украiну самобутньою державою. Але пiсля Андрусiвського договору з такою задушевною думкою не можна було опертися нi на Москву, ворогуючи з Польщею, нi на Польщу, вiдкидаючись вiд Москви: обидвi виявили себе ворожими щодо нацiональних стремлiнь козакiв: доводилось ставити опiр зразу обом державам – i московськiй, i польськiй, а тим часом у самiй Украiнi не було анi згоди, анi ясности стремлiнь. Отже прихильниками самостiйностi здавалось тодi, що одинокий спосiб – ухопитись за щось трете, за щось таке мiцне, щоб воно могло хоча б тимчасово виступити й проти московськоi держави, i проти Польщi за Украiну; тим третiм здавалася тодi Дорошенковi Туреччина. Це була одинока могутня держава по сусiдству, яка не мала приводу приятелювати анi з Польщею, анi з Москвою, до того ж держава з великими военними ресурсами, вона едина, здавалось, могла помогти Украiнi…»

Дорошенко був певен, що «Украiнi легше буде жити з Туреччиною, нiж з Московщиною або з Польщею».

І ще далi:

«Вiрно продовжуючи те, що було намiчене Богданом Хмельницьким, що невдало здiйснювалося Виговським i що було попсоване iншими через iхню недолугiсть, Дорошенко бачив неможливiсть зiйтися з Польщею i щиро хотiв пiддатись Москвi, як пiддався iй Богдан Хмельницький, але Москва не хотiла приймати Дорошенка: по-перше, тому, що тiльки що заключила договiр з Польщею, зненавиджений украiнцями й згубний для iдеi самостiйностi Украiни; по-друге, тому, що Дорошенко згоджувався пiддати Украiну на умовах такоi широкоi мiсцевоi свободи, яка суперечила московськiй державнiй полiтицi. Тiльки неможливiсть зiйтися з Москвою кинула його в пiдданство Туреччинi… Бажаючи досягти самобутности за всяку цiну, Дорошенко не зупинявся нi перед чим… вiн вiддавав у турецьку й татарську неволю юрби хрещеного люду – i все це в надii досягти й укрiпити самобутнiсть Украiни. За це вiн був жорстоко покараний: замiсть признання з боку народу вiн обурив проти себе народ: украiнцi не пiшли за ним, покинули його, i вiн, позбавлений всякого спiвчуття з боку своiх пiдлеглих, мусив здатися на ласку того монарха, якому ранiше не хотiв пiддатися безумовно».

З листа Дорошенка до запорожцiв:

«Щодо турецькоi протекцii, то прийняв я ii не з якогось легкомислiя, а з великоi нужди: коли московський цар уступив полякам в Андрусовi половину Украiни, наче безсловесних i нiчого не вiдущих скотiв, то поляки почали огнем i мечем воювати i плюндрувати Украiну, отчизну нашу, то довелося покликати на помiч орду».



За одинадцять рокiв свого гетьманства Дорошенко зазнав усього – успiхiв i невдач, знову успiхiв, знову невдач. А втiм, невдач було бiльше. Але як би тяжко не було, яке б кiльце навколо нього не звужувалось, вiн нiколи не падав духом i завжди знаходив вихiд. Здавалося, що так буде завжди. Але так було тiльки до осенi 1676 року, коли його становище почало погiршуватися катастрофiчно. Виходу вже й справдi не було. Затиснений зi своею iдеею незалежностi мiж Польщею та Московiею з одного боку i мiж Кримом та Туреччиною з другого, вiн метався, як звiр у клiтцi.

Помiч татар, яких гетьман закликав на Украiну, уже всiх жахала.

Вже Чигирин обернувся на невiльницький ринок, скрiзь татари виставляли на продаж ясир, навiть пiд вiкнами Дорошенкового будинку, i нiхто не смiв обурюватись – союзники Украiни. Голоднi татари нишпорили по мiстах i селах, грабуючи та захоплюючи в неволю людей. Всi кляли гетьмана. Насувався голод.

Ситуацiя погiршувалася з кожним мiсяцем, i все вказувало на те, що це вже кiнець Дорошенку та його iдеi незалежностi. Часу на все про все у нього залишилося з весни до осенi. Вiн уже фактично знаходився в облозi, його столиця Чигирин була вiдрiзана вiд усiеi Украiни, питання поразки то вже було питанням часу.

Чи не востанне зiбрав гетьман своiх старшин, пригостив iх обiдом з вином. Пiднявши келих, раптом сказав, наче благав (а втiм, так воно й було) бойових своiх побратимiв: «Панове-товаришi, не видавайте мене, як донцi Степана Разiна видали…»

Сама поразка його так не гнiтила, як думка, що його можуть видати своi, вiдкупитися вiд ворога його головою – цього б вiн уже не знiс.

«Не видамо», – пообiцяли старшини.

Вони й не видадуть гетьмана, гетьман сам здасться, а старшини збережуть свою честь незаплямованою, незатаврованою пiдлiстю.

В гетьманськiй столицi панувала непевнiсть, тривога. У Чигиринi вже не залишалося вiйськовоi сили, достатньоi для вiдсiчi численному ворогу: вiрнi полягли у битвах, нестiйкi перебiгли до Самойловича i пана його князя Ромодановського. Самойлович раз по раз наполягав (боячись, аби раптом якимось вивертом не перемiг суперник i не вiдiбрав у нього булави) перед Москвою, щоб проти Дорошенка було нарештi вжито швидких i рiшучих дiй. І домiгся свого: 9.VII надiйшов указ царя: негайно йти на правобережного гетьмана походом – разом з князем Ромодановським. Його корпус вже вирушив з Курська на Украiну. По якомусь часi московськi та украiнськi вiйська зiйшлися мiж Роменом i Гадячем i почали спiльно просуватися до Днiпра, з тим, щоб переправившись, iти на гетьманську столицю.

Сили, аби дати вiдсiч, у Дорошенка вже не було, а марно проливати кров вiн не хотiв. Був стомлений не так фiзично, як духовно, не мiг повiрити, чому нiхто не пiдтримуе iдею незалежностi своiй – своiй же, не чужiй! – Украiнi.

Кiнець стрiмко наближався. Ромодановський i Самойлович, знищуючи все на своему шляху, спалюючи села i вбиваючи людей тiльки по пiдозрi в iхнiй прихильностi до правобережного гетьмана, пiдiйшли до Чигирина. Дорошенко зачинився у верхньому мiстi, у малому замку, був у вiдчаi. Казав: швидше вiн сяде на бочку з порохом i пiдпалить ii, анiж живим здасться. В Чигиринi вже лютував голод. Нападники взяли мiсто в кiльце, рили шанцi, а в них встановлювали гармати, возами пiдвозили камiння, готувалися до штурму неспiшно.

Правда, i в москалiв були своi непереливки. Ромодановський раз по раз слав гiнцiв у Москву зi скаргами на затримку платнi, в той час як його вояки продають зброю i коней, ходять як голодранцi. Слiзно прохав пошвидше вислати платню, бо його вiйсько розбiжиться по навколишнiх селах в пошуках провiанту. Але вiйсько в нього було велике, i всi не могли розбiгтися.

Зрештою, почався обстрiл мiста.

Аби уникнути марних жертв, Дорошенко вислав до нападникiв своiх людей. У листi, що вони його вручили Самойловичу i Ромодановському, були статтi, на яких обкладений з усiх бокiв гетьман погоджувався здатися: цар мав пообiцяти безпечнiсть життя й цiлiснiсть майна йому, його старшинам (це Москвою буде швидко порушено) i всьому поспiльству Чигирина, з церквами й селами, якi належали до мiста, гарантував збереження вiйськових прав (i це буде швидко порушено, хоч i обiцяно) i привiлеiв на нинiшнi i на будучi часи, збереження чести i дозвiл залишатися i далi жити при своiх оселях.

Ромодановський вiд iменi Москви дав згоду. Дорошенко, згнiтивши серце (вiдчай, що було полонив його, слава Богу, минув, вiн зумiв з ним упоратись), не вiрячи обiцянкам Москви, виiхав у табiр Ромодановського i Самойловича. З ним було 2 тисячi козакiв, вони несли вiйськовi клейноди – булаву, прапор, бунчук, везли 12 гармат i все це вiддали переможцям. Самойлович задоволено потирав руки – нарештi! Вiн позбувся найдостойнiшого свого противника. І позбувся, i сам уцiлiв.

Ромодановський поставив умову, аби повержений гетьман склав присягу на вiрнiсть царевi. Довелося це зробити – разом зi своею старшиною i представниками населення Чигирина, Суботова, Черкас, Ведмедiвки, Жаботина, Крилова та Воронiвки.

Пiсля закiнчення церемонii екс-гетьман пообiдав у переможцiв – шматок не лiз у горло, тож випив лише вина i запалив люльку – Самойлович спiшно вiдiслав царевi реляцiю про здачу Дорошенка i про те, що Москва може святкувати побiду.

До Чигирина, своеi столицi, Дорошенко вже повернувся як приватна особа. Остання вiльна украiнська держава, Козацька республiка, що iснувала на незначнiй латцi Украiни i до того нiкому не пiдкорялася, мала свого гетьмана i свiй уряд, перестала iснувати i була приеднана до Росiйськоi централiзованоi держави, вiд iменi якоi той край прийняв гетьман Самойлович.

Через кiлька днiв у принишклий Чигирин – що буде, що буде? – вступили переможцi зi своiми полками i подiлили мiж собою мiсто: верхне зайняли стрiльцi Ромодановського, i там була виставлена залога числом 1200 чоловiк, нижне – козаки Самойловича, де була виставлена залога числом 1000 чоловiк.

Із замку було вилучено i передано московитам 16 гармат (6 з них важкi). Всього в Чигиринi на той час було 57 гармат, але 18 iз них надто були пошкодженi й негодящi для використання (щоправда, частину гармат Дорошенко, вiдчуваючи наближення кiнця, встиг передати запорожцям). Розiрванi гармати гетьман велiв ще ранiше переплавити на дзвони – десь вони й досi бемкають на Украiнi.

Самойлович i Ромодановський не затрималися в гетьманськiй столицi – мiсто i край були так спустошенi, що нiчим було прогодувати вiйська, тож командувач росiйськими полками вирушив на Лубни, а Самойлович до Киева. Дорошенко теж хотiв було пiти в Киiв, але йому в цьому було вiдмовлено. «Але ж я не маю вiйська, щоб захопити Киiв?» – подивувався Петро Дорофiйович. «Розберемося», – буркнув Самойлович. На останнiй радi, перед тим як залишити Чигирин, було ухвалено поселити поверженого гетьмана у сотенному мiстечку Чернiгiвського полку Сосниця – на постiйне проживання. Вiд iменi уряду Самойловича Дорошенку були данi твердi обiцянки, що його нiхто не буде чiпати й переслiдувати за минуле. Якщо вiн житиме тихо та мирно, як звичайний собi обиватель.

Повiривши тiй обiцянцi, Дорошенко 20 жовтня 1676 року виiхав з Чигирина до мiсця свого нового поселення. Виiхав, як покаже час, назавжди, i звiдтодi його рiдне мiсто i столиця його приходитиме до нього хiба що у сни.

Супроводжували Петра Дорофiйовича 200 козакiв Чернiгiвського полку. На гетьмана козаки уникали дивитися. Валка рухалась трьома «станцiями»: попереду гнали табуни Дорошенкових коней i худобу, потiм вели верхових коней, а вже за ними iхав сам гетьман з жоною, старшим братом та зi своiм майном.

Чигиринцi проводжали його далеко за мiсто.

«Не поминайте лихом», – гетьман вклонився, скочив на коня i вже бiльше не обертався – нi до людей, якi, вийшовши за мiську браму, довго стояли, сумними очима проводжаючи гетьмана, котрого, попри все, любили i шанували, нi до рiдного йому з дiда-прадiда Чигирина. Не хотiлося зайвий раз гнiтити i без того згнiчене серце, хоча в душi був вдячний чигиринцям, що вони вийшли його проводжати.

Дорогою Петро Дорофiйович – так було заздалегiдь обумовлено, – вже на Лiвобережжi (через Днiпро переправився, обминувши Киiв, куди переможцi чомусь не велiли йому заiжджати) – повернув на Батурин. Самойлович застерiгав: будеш iхати в Сосницю, заверни до мене в Батурин, гостем, мовляв, будеш… Ясно, недовiрливий Іван Попович, як його всi прозивали поза очi, хотiв сам пересвiдчитись, що Дорошенко таки прямуе до мiсця свого вигнання.

Дорошенко й заiхав, валка зупинилась на площi, а Петро Дорофiйович, як був у дорожньому, так i попростував до палацу гетьмана Лiвобережноi Украiни, чиею резиденцiею i був Батурин.

В гетьманських покоях всюди – не розминешся, – вештались козаки i якiсь люди, певно, з поспiльства, дяки в рясах, лунав галас, чулися застiльнi вигуки, пахтiло смажениною.

Самойлович вийшов розчервонiлий, погладжуючи себе по вiдвислому животi, губи його були маснi, аж лискучi, вiн на ходу щось дожовував.

– А-а, Петро? – чи справдi щиро, чи вдавав, що привiтно, вигукнув вiн, загледiвши Дорошенка. – Заходь, гостем будеш.

– Менше всього менi хотiлося б у тебе гостем бути.

– Ну, ну!.. – Самойлович був сама уважнiсть i доброта. – Годi старе пам’ятати. Що було, те… загуло.

– Ти так думаеш?

– Упевнений. Цур йому пек. Домовилися ж старого не згадувати. Добре, що заiхав. Ми тут саме обiдаемо. Власне, снiданок уже перерiс в обiд. Хоча, як точнiше, – реготав, – то вчорашня вечеря переросла в сьогоднiшнiй снiданок, а потiм так же плавно перейшла в обiд – дасть Бог, так i до вечерi дотягнемо.

– Бенкет переможцiв?

– Ну, ну… Домовились же старого не згадувати. – Самойлович рукавом утер губи. – Чого там. Всяко трапляеться. Не програе той, хто не воюе. А ми з тобою, Петре, козаки – коли виграемо, а коли й програемо. Та, кажу, годi. Пiшли, пообiдаеш з нами. Та й поiдеш далi в свою Сосницю на нове життя.

Вже як Дорошенко залишав палац (шматок за столом у Самойловича в горло не полiз, пив лише вино), лiвобережний гетьман, проводжаючи його до ганку, вкотре, хоч Дорошенко i не просив його об тiм, поклявся, що в Сосницi гетьмана Петра нiхто й пальцем не зачепить.

– Житимеш там у свое задоволення. Це я тобi гарантую – вiд старшини, вiд свого уряду i вiд себе самого.

– А вiд панiв своiх, вiд москалiв – гарантуеш? – рiзко запитав Дорошенко.

– Москвi тебе не видам, Петре, хоч би вона й хотiла цього, – вигукнув захмелiлий гетьман. – Нi-нi!.. Та хто вона менi така… Москва? Га? Я тут гетьман, я, Іван Самойлович, i Москва менi не указ!..

Вiн ще щось вигукував, але Дорошенко швидко пiшов – не хотiлося слухати пустi балачки.



І саме в той час, як Петро Дорошенко, назавжди залишивши Чигирин, переправився через Днiпро на Лiвобережжя i прямував до Батурина, у Москвi з великою помпою вiдбувалася церемонiя передачi царевi привезених з Украiни клейнодiв переможеного гетьмана Правобережноi Украiни й одночасно святкувалася вiкторiя над непокiрним Дорошенком, якого врештi-решт вдалося притиснути до нiгтя. Клейноди до Москви вiдiслав Самойлович iз своiми людьми, як тiльки капiтулював чигиринець. Їх привезли в Коломну, в Ямську Слободу, де й велено було чекати знаку з Москви про початок церемонii та урочистого ввозу клейнодiв у столицю. Перемогу над Дорошенком, який стiльки йому попсував кровi, цар вирiшив подати, як одну iз своiх найбiльших. Його величнiсть тодi знаходилась в селi Покровському i звiдти 16 жовтня в Ямську Слободу пiд Коломну надiйшов наказ: везти клейноди в Москву.

І клейноди повезли.

Маршрут, якими саме вулицями стольного граду рухатиметься процесiя, був вибраний заздалегiдь i затверджений «на высочайшем уровне». В царюючий град делегацiя малоросiв, послана гетьманом Самойловичем та князем Ромодановським, яка й привезла клейноди, в’iхала через Москворецьку браму i попрямувала в Китай-город до Посольського приказу. І вiд Москворецькоi брами й до Посольського приказу в Китай-городi всюди стояли простолюдини – чи зiгнанi стрiльцями, чи збiглися з цiкавостi – царськi огласники по всiх вулицях згукували на вибраний маршрут людей. У всiх на устах було одне прiзвище: Дорошенко. Нiхто толком i не знав, хто такий Дорошенко, i чого це вiн раптом «в чести», що з-за нього згукують москвичiв. Тiльки й чулося: Дорошенко, Дорошенко, Дорошенко.

Якась оглашенна, бризкаючи слиною, розпатлана, з виряченими очима баба, кричала несамовито:

– Антихриста везуть, антихриста Дорошенка!..

Іншi запевняли, що Дорошенко е малоросiйським царем, i що його зараз везтимуть у залiзнiй клiтцi яко iзменнiка i вора, i що треба осiняти себе хресними знаменнями, аби той нехрист не нашкодив, бува, християнському люду…

Але залiзна клiтка так i не з’явилася на вулицях Москви, чим були розчарованi москвичi, всього лише несли клейноди останнього малоросiйського гетьмана, який не корився Москвi. І стрiльцi iх не просто несли, а – волочили по землi, всiляко насмiхаючись з них, ще й запрошували бажаючих плювати на тi символи. Знаходилися такi, що й плювали (дiставалося й стрiльцям, як за дiло бралися надто ревнi).

Булаву й бунчук несли головами донизу, за ними несли рiзнi привiлеi – по двое в ряд. Вистрибували скоморохи, юродивi, якi де й набралися. Перед клейнодами йшли двое стрiльцiв з бердишами й нагаями, звiльняли дорогу для процесii. За клейнодами iхав московський ротмiстр з малоросiйськими полковниками та старшинами Самойловича.

Коли процесiя нарештi прибула в Китай-город, то поскидала клейноди на ганок Посольського приказу, де вони й пролежали якийсь час – щоб народ iх мiг роздивитися, i знову у всiх на устах було одне лише прiзвище: Дорошенко, Дорошенко, Дорошенко… Найбiльш цiкавi чи нетерплячi вигукували: коли ж, мовляв, нарештi будуть везти самого Дорошенка в залiзнiй клiтцi… Ротмiстр загадково вiдповiдав: дайте, мовляв, строк, привеземо в залiзнiй клiтцi й самого гетьмана – нiде вiн тепер «вiд нас не дiнеться». І всi радiли побiдi над непокiрним Дорошенком, дяки вигукували, що аж тепер нарештi Украйна покорилася Росii, проти Москви в Украйнi тепер вже нiкому виступати, всi там тепер за царя-батюшку, i вся Украйна «ликует зело», що вона е пiдданою царя-батюшки…

Коли простий люд уволю натiшився видовиськом, клейноди iзменнiка i вора понесли в Кремль i занесли – нарочито волочачи прапори i наступаючи на них, – до Грановитоi палати, де на тронi сидiв цар, а бояри, окольничi, думнi дяки попiд стiнами, i кинули iх до нiг його величностi.

Цар потiшився тим, що поставив ногу в червоному сап’янцi, оздобленому коштовним камiнням, на тi клейноди i соiзволив вимовити одне лише слово: «Наконец-то!..»

Присутнi вiтали царя з перемогою.

Були промови, що ось нарештi повалений найбiльший малоросiйський неприятель Московii, який до всього сам – добровiльно! – попросив у його величностi пiдданства. Цар почувався переможцем, який щойно виграв одну з найважливiших битв. Так воно, власне, й було. Самойлович був i залишився вiрним холопом його величностi, Дорошенко ж був вельми достойним противником, i його нарештi приборкано.

Потiм царевi були представленi люди Самойловича та Ромодановського, якi й привезли клейноди. Бiльше того, милостиво допущенi до царськоi руки, яку вони всi по черзi й облобизали. Затим його величнiсть запитала про здоров’я князя Ромодановського i гетьмана Івашки Самойловича i похвалила iх за вiрну службу, а вже потiм посланцям було велено залишити палату. Задкуючи й кланяючись, вони залишили Грановиту палату, щасливi до безмiру, що все так благополучно скiнчилося, i iм навiть вiд iменi царя були обiцянi щедрi дари.

Через мiсяць Самойлович надiшле до Москви архiв Дорошенка, в тiм числi i його привiлеi на гетьманство. Щоправда, архiв надiслав не повнiстю, а вибiрково, частину його долучив до свого, щоб згодом видати за свiй. Але чогось особливого, компрометуючого там не було – Дорошенко мав звичку тi документи, якi могли б колись пiдвести вiрних йому людей, просто знищувати.



А тим часом Дорошенко, нiчого не вiдаючи про урочистостi в Москвi навколо його клейнодiв, був зайнятий спорудженням хати в Сосницi. Зима на порозi, а жити нiде було – йому лише видiлили шмат землi, i все, тож треба було квапитися з хатою, та й майно лежало у дворi просто неба. Але не встиг i хати спорудити, дiйшовши тiльки до стелi, як у Москвi вирiшили: залишати поверженого гетьмана в Украiнi аж нiяк не можна. З огляду на його популярнiсть та зв’язки це, мовляв, просто небезпечно. З цього приводу в царя з боярами навiть вiдбулася нарочиста рада, на якiй i обмiрковували питання, чи можна Дорошенка з огляду на його «прежнi злi замисли залишати на цьому боцi Днiпра, чи, може, оселити його деiнде опрiч украiнських земель?»

Навiть втративши булаву, Дорошенко все ще лякав Москву, i вона боялася залишити його в Украiнi. Це все одно, що лишити вогонь на сухiй соломi, – пожежi не минути. Висловлювалась на радi в царя й пропозицiя вiдправити його в Сибiр, до бурятiв чи калмикiв, але переважила думка помiркованiших: ситуацiя в Украiнi все ще непевна, а Дорошенко надто популярний серед людей, аби його можна було так безкарно запроторити в Сибiр, куди ранiше нього було запроторено гетьмана Многогрiшного. Треба було щось придумати iнше, аби не сколихнути в Украiнi щось недобре…

І Москва придумала.

На початку грудня того ж року до Батурина несподiвано прибув стольник, князь Іван Волконський iз секретним дорученням щодо Дорошенка. В iнструкцii, данiй йому вiд iменi царя, було сказано: прибувши в Батурин, вiн, не мозолячи нiкому очей своею присутнiстю, цiлком непомiтно повинен вийти на гетьмана Самойловича i поговорити з ним удвох так, аби про зустрiч знали якомога менше людей. Як i про мету його приiзду. І в першу чергу нiчого не повинен знати сам Дорошенко, щоб вiн, не запiдозривши чого-небудь, не втiк, бува, в Польщу до короля чи не перебiг в Туреччину до султана… (В Москвi були переконанi, що Дорошенко спить i бачить себе або в короля, або в султана, чи, на крайнiй випадок, у хана в Криму. Аби, звичайно, побiльше насолити Москвi-матушцi).

А тема секретноi розмови московського посланця з гетьманом – висилка Дорошенка до Москви. Треба все зробити, аби Дорошенко якомога швидше опинився в бiлокам’янiй, а що потiм iз ним робити – то вже вирiшить Кремль. Дiяти треба тiльки через гетьмана Самойловича, усiляко пiдкреслюючи, що Дорошенка Москва забере до себе лише пiсля того, як Самойлович дасть на те згоду. Це потрiбно для того, щоб, на випадок чого, все звалити на гетьмана: вiн, мовляв, з ревнощiв та суперництва вижив Дорошенка з Украiни, i Москвi нiчого не лишалося, як забрати оного i «приютить» у себе. Якщо ж гетьман раптом завагаеться i почне не погоджуватися з вимогою Москви, твердо стояти на своему: мiсце Дорошенковi, мовляв, лише в Москвi, так безпечнiше буде не тiльки Украiнi, а й у першу чергу самому гетьману…

Вислухавши стольника Волконського, обережний Самойлович i того разу залишився вiрним своему характеровi. Довго виясняв – обережно, з натяками, – звiдки це раптом повiяв вiтер, що стоiть за гiнцем з Москви? Що врештi хоче цар? І для чого це треба неодмiнно забрати Дорошенка в Москву? На пiдвищення чи що? Але за якi такi заслуги, вiн же неприятель Московii? Царевi ж про те добре знамо. І, зрештою, добалакався до того, що заявив: це неможливо! Московський посланець не повiрив власним вухам: як… неможливо? На якiй пiдставi?.. А на тiй, виспiвував далi гетьман, що Дорошенко тiльки-но зрiкся булави, прибувши в Сосницю, будуе хату, ще й майна всього не перевiз, а те, що перевiз, лежить пiд вiдкритим небом, а зима вже почалася, тож хай хоч чоловiк собi хату зведе… Незгода Самойловича на висилку Дорошенка до Москви пояснювалася дуже просто: а раптом екс-гетьман у Москвi прийде до двору, заприятелюе, не доведи Господи, з кремлiвськими боярами чи дяками, чи й з самим царем i звiдти, з бiлокам’яноi, використовуючи своi зв’язки, мститиме йому, Самойловичу, га? А будучи в Сосницi, пiд пильним наглядом у гетьмана, вiн нiчого проти нього не втне, бо на Украiнi в Самойловича всюди розтиканi своi люди, тож вони Самойловичу швидше про все передадуть, анiж Дорошенко встигне що затiяти проти нього.

Тому й страхав Москву, що в Дорошенка, мовляв, багато прихильникiв i приятелiв як на цьому березi Днiпра, так i на тому, чiпати його, отже, не треба, аби прихильники його та приятелi, а вони всi оружнi, не вчинили бува якоi напастi Москвi…

Але Волконський, уважно i ввiчливо слухаючи гетьмана, твердо стояв на своему: ухвалу Москви щодо гетьмана треба негайно виконати!

– Це воля Кремля! – пiднiмав угору кривий вказiвний палець i значуще дивився на гетьмана. – Гетьман мене, сподiваюсь, розумiе? Це воля самого КРЕМЛЯ! Дорошенко багато накоiв зла християнству своiми спiлками з бусурманами, тож треба все зробити, щоб вiн потаемно, за спиною гетьмана i, безперечно, Москви, знову не злигався бува з османами i не запросив iх в Украiну. А ще потрiбний вiн у Москвi й для того, аби дати там боярам пораду, як боронитися вiд турок, якщо вони раптом посунуть в Украiну – хто-хто, а Дорошенко добре знае турок, як кажуть, з перших уст.

Але й це нiби не подiяло на Самойловича. Старий лис, вiн уважно й запобiгливо слухав князя, кивав головою, а вислухавши, вперто гнув свое: нинi ще не можна видати Дорошенка, бо це викличе незадоволення в украiнського населення, i невiдомо, у що воно – незадоволення – виллеться i якою бiдою повернеться…

Тодi Волконський, ходячи бiля гетьмана, як кiт бiля гарячоi кашi, зайшов з iншого боку: Дорошенко давнiй i вiрний неприятель гетьмана – це всiм вiдомо. Вiн не раз завдавав гетьману добрячого клопоту i вчиняв йому згубу. Отже, треба бути обачним, аби вiн не повторив цього щодо Самойловича ще i ще. Тож залишати його в Украiнi небезпечно в першу чергу для самого гетьмана…

Проте боязливий i надто обережний Самойлович, який завжди охоче вiрив усiляким чуткам та плiткам про замахи на нього, цього разу вперся на своему: хоч Дорошенко йому i неприятель, але не хто iнший, як вiн, Самойлович, особисто обiцяв йому недоторканнiсть у Сосницi, гарантував, що бувшого гетьмана нiхто за минулi дiла переслiдувати не буде. До всього ж вiн – це коли стольник повторив свою вимогу, – мае порадитись iз старшиною. Зрештою, як вона ухвалить, так вiн i вчинить. Дуже-бо не хотiлося гетьману, щоб його давнiй неприятель опинився в Москвi та раптом не заприязнився з тамтешнiми боярами чи дяками…

Вiн i справдi порадився iз старшиною i повiдомив московського посланця, що думка у старшини i членiв його уряду така: нинi аж нiяк не можна вiддати Дорошенка Москвi. Пiзнiше – так, але тiльки не зараз. Це небезпечно i для гетьманату, i для Москви… Хай трошки веремiя навколо поверженого гетьмана вляжеться, люди призабудуть його, тодi…

Стольник вiдповiв, що iхати без Дорошенка в Москву не може, а тому зостаеться тут, в Батуринi. Доки з Москви не прийде вiдповiдь, що йому далi робити. І послав депешу в Москву.

Москва нiби погодилась з думкою Самойловича, що нинi не варто чiпати Дорошенка, i велiла стольнику Волконському повертатися додому.

Тим часом Рiздво пiдоспiло, за святами нi Москвi, нi Самойловичу було не до Дорошенка, а по веснi вже наступного, 1677 року, з Москви приiхав новий царський посланець, теж стольник, але вже Семен Алмазов i заявив Самойловичу без вступу чи будь-яких пояснень: Дорошенко мае бути негайно доставлений у Москву, що взагалi вiн, Алмазов, без Дорошенка в Москву не поiде, бо мае такий наказ самого царя, тож особисто вiн докладе всiх зусиль – можливих i неможливих – щоб нарештi виконати наказ Кремля.

Самойлович, пригощаючи посланця добрим вином, мiркував сам iз собою, чухався, кректав, призапрошував дорогого гостя ще i ще пити, але, припертий гостем до стiни, зрештою мусив вiдповiдати… Старанно пiдбираючи слова, раз по раз вставляючи «е-е», почав з того, що… ее… таку справу треба обмiзкувати i… е-е… порадитись для цього iз старшиною, а вже потiм вiн i вiдповiсть дорогому гостевi.

– Указ Кремля, – почав Алмазов, вiдсунувши од себе келих з вином, – не пiдлягае в Украiнi обговоренню навiть iз старшиною, це пан гетьман уже мав би знати. Указ Кремля в Украiнi мае негайно виконуватися, – закiнчив стольник вже зловiсно-крижаним тоном i залпом спорожнив келих.

– А правда, вино той… добре? – тихенько запитав гетьман.

– Нi-iчого, – ледь чи не розгубився стольник i, спохопившись, вiдсунув од себе порожнiй келих. – Так як щодо волi Кремля?

– Воно й такечки, як пан стольник каже, – охоче погодився гетьман, непомiтно наливаючи в келих ще доброго вина. – Але що скаже народ, як почуе про це?

– Народ? Який народ? – витрiщився стольник. – А-а… в смислi чернь? Бидло?

– Ага. Попробуйте ще вина, пане стольнику. Їй-же Богу, добре вино. Та й Сiрко занепокоiться… Дiйдуть до нього на Сiч вiстi, що Москва заграбастала Дорошенка. Хто його знае, що тодi втнуть запорожцi… А вони такi… на все здатнi… Вольниця, одне слово.

І, пригощаючи стольника, що вже швидко хмелiв, бубонiв i бубонiв, що, мовляв, i полякам це не сподобаеться – ще посунуть на Украiну вiйною, га? А що татарам i туркам буде це не до шмиги – так точно, ще попруть османи в Украiну, га? Та й своi… У Москвi й не уявляють, якi тут, в Украiнi, справи. Виiдеш, примiром, до вiйська, станеш говорити, а хтось один проти крикне, i всi до нього пристають. І не подивляться, що ти гетьман, дуже-бо всi незалежнi в Украiнi, кожний сам собi старшина чи й гетьман i уявляе себе самостiйним паном…

– Це – клопоти гетьмана, – вiдрiзав Алмазов i залпом осушив келих. – Хай пан гетьман мiцнiше в уздi тримае свою чернь.

Повiднiкувавшись для виду, Самойлович раптом погодився – чим дуже вразив стольника, тiльки що був проти, а це вже й погоджуеться – аби москалi вивезли Дорошенка, тiльки й запитав обережненько:

– А для чого це Дорошенка забирають ув Москву?

– Не знаю, – чесно зiзнався стольник. – Кажуть, буцiмто для того, щоб представляти царевi.

– А я так собi метикую, пане стольнику: хiба царевi робити нiчого, що йому треба представляти Дорошенка? Не iнакше, як москалi… е-е… себто ви, щось проти Дорошенка затiваете? Мо’, в Сибiряку його вiдправлять з Москви, як колись вiдправили Демка Многогрiшного?

І ще запитав: чи Дорошенка, бува, не залишать у Москвi для постiйного там проживання? Чи все таки в той… е-е… Сибiряку?

– Я цього не знаю, – стольник вже сам собi налив келих i одним махом осушив його, крякнув, похвалив «добре вино» i додав: – Що будуть чинити з Дорошенком у Москвi – це не входить до того, що я маю знати. Менi наказано привезти його в Москву, i я його таки привезу i наказ Кремля виконаю!

– Гаразд, гаразд, – лагiдно сказав Самойлович, – забирайте собi Дорошенка, коли жити без нього не можете…

«Стара курва, – подумав стольник про гетьмана. – З цього б i починав, а то стiльки води поповарив. А все для чого? Щоб цiну собi набити, мовляв, вiн не хотiв вiддавати Дорошенка, так Москва силомiць його забрала… А сам, якщо Дорошенка в Сибiр вiдправлять, тiльки радiтиме, що надiйно позбувся суперника…»

А Самойлович тим часом почав не то вчити стольника, не то застерiгати:

– Коли до Москви приiдуть запорожцi… Ну, посланцi Сiрка, а вони часто до вас iздять, дак щоб побачили, як Дорошенко живе у Москвi… Щоб потiм, повернувшись додому, казали: Дорошенко, мовляв, у Москвi живе вiльно, як пан який чи боярин. І з царськоi ласки користуеться, i не мае нiяких утискiв, бо iнакше сiчовики той… е-е… можуть i бунтик пiдняти.

Насамкiнець застерiг, щоб Дорошенка забрали потихеньку, щоб нiхто того й не знав i навiть не помiтив, як його вивозитимуть з Украiни, бо ще вiдiб’ють його в московських стрiльцiв.

І вiдрядив iз стольником своiх козакiв у Сосницю.

6 березня стольник Семен Алмазов прибув у Сосницю i, не даючи Дорошенку й слова мовити, вирiк:

– Маеш добу для того, щоб зiбратися, i – гайда в Москву! Дуже там цар за тобою, гетьмане, скучив. Жде тебе в Москвi – не дiждеться…

– Таки… вигнання, – зiтхнув Дорошенко. – А я було повiрив Самойловичу, що мене чiпати не будуть.

– Тебе нiхто й не чiпае, – поспiшив його запевнити стольник. – Просто цар запрошуе в гостi. Але на подальшi балачки у мене вже немае часу – збирайся, гетьмане, в дорогу. Бери побiльше собi добра, пiдвiд тобi дозволено взяти чотирнадцять.



Перша нiч у Москвi була довгою i без сну. Вiн лежав iз заплющеними очима i внутрiшнiм зором бачив свою валку – попереду й по боках стрiльцi, бiля нього невiдлучно – вдень i вночi – стольник Алмазов, який вiдповiдав за нього головою перед царем.

Од села й до села, од мiста й до мiста гетьманську валку супроводжували украiнськi козаки – до тридцяти верхiвцiв, а де й до пiвсотнi. Недобре вони позиркували на московських стрiльцiв, рукiв’я шабель стискуючи… Стольник Алмазов, бачачи те – зiркий! – супився, очицi його, як двi куницi, загнанi в глухий кут, сюди й туди бiгали пiд навислими кущуватими бровами, тонкi синi губи, що ховалися в бородi, чомусь кривилися…

У деяких селах, через якi проiздили, бемкали, як на сполох, дзвони, люд на дорогу вибiгав. Кучкувалися, спiдлоба позиркуючи на чужих стрiльцiв.

– Гетьмана… Москалi гетьмана везуть, – там i там чулося.

– Еге, дожилися пiсля Богдана. Схопили гетьмана i везуть серед бiлого дня у свою Московщину, яко злочинця якого…

– Що хочуть, те й чинять московити на нашiй землi, у нашi хатi. Вже й гетьмана захистити нiкому – чи козаки в Украiнi перевелися, чи всi попродавалися…

– А що?.. Мо’, й продалися, времня тепер таке… Хто не продався московитам, той надолужуе. Он, кажуть, Самойлович…

– Не буди лихо, доки воно спить тихо.

– Лихо на нашiй Украiнi нiколи не спить. А як i засне коли, то своi ж його й розбудять хутчiй. То хай чують.

Стрiльцi на конях пiд тими недобрими поглядами вбирали голови в плечi, почувалися незатишно, як i iхнiй стольник.

У гетьмана, якого везли у вигнання (добре, якщо це заслання, а коли пiд шибеницю?), настрiй у дорозi раз по раз мiнявся – то сумний ставав, то веселий, то знову похмурнiв. Ущипливим тодi робився, над Алмазовим збиткувався:

– Що, стольнику, зимно тобi в Украiнi сонячнiй? Бачу, бачу, душа твоя в п’ятках… розкошуе. Га? Боiшся, чи довезеш мене цiленьким до своеi Москви?

Стольник боявся, тому квапив поiзд, пiдганяв його, аби пошвидше залишити позад себе Украiну. Коли ж Дорошенко надовго вмовкав, намагався його пiдбадьорити.

– Не журися, гетьмане, далi Сибiру тебе не зашлють. Але у всьому покладайся на царську ласку. Вона або шкуру знiмае, або в соболi зодягае.

– Вiк би не знати царськоi ласки.

– Воно й такечки, – охоче погоджувався стольник. – Але ми люди служивi, нам одне робить – служить i служить.

– Менi ще пiвбiди, а ось Украiнi – бiда, – гостро на стольника дивився: – І чому ваш цар причепився до нашоi Украiни?

– Бог його знае…

Але стольник знав, чого, тiльки говорив iнше:

– Любить ii, Украiну вашу, цар-батюшка наш. Та й не вiн ii забрав, ваш Богдан ii нашому царевi з уздром вiддав.

– Ти, стольнику, Богдана не чiпай. Я служив йому з малих лiт, i до його смертi воювали ми плiч о плiч. А цар ваш любить нас, яко вовк отару.

– А ви, – стольник скрива, – не будьте вiвцями…

– А я тобi, московите, можу легко зараз довести, що не всi у нас вiвцi. Бачиш он людей край дороги? Недобре на вас, московитiв, дивляться. Та й козаки при шаблях, на прудких конях. Досить менi моргнути, бровою повести, як вони стрiльцiв порубають (стольник увiбрав голову в плечi), а мене звiльнять. Шаблюку дадуть, коня пiдведуть. І – гайда! На Сiч, до отамана Сiрка гуляти! Га?

Московит розумiв, що так i може статися, тож квапив поiзд, аби пошвидше дiстатися Росii, там безпечнiше буде. І Дорошенко знав, що так може бути. Власне, було б, коли б вiн цього захотiв i подав своiм знак… Не спiймають його люди Самойловича, проскочить на Сiч, а там… Там воля… Знав, що так може бути i було б, коли б вiн погодився, але також знав i те, що цього не буде, адже на таке вiн нiколи не погодиться i стольник дiстанеться своеi Москви живим та здоровим.

Хоча можна було б поборотися за булаву. Ось-ось, за булаву. А боротися за булаву заради булави вiн не хотiв. Без нього охочих до булави – хоч вiдбавляй! Не Івашко Брюховецький вiн, що заради булави продавав всiх i вся, i кровiю шинкував, аж доки й сам крiвцею сплив… Досить Украiнi одного Івашка-пройдисвiта. Пройда вiн був неперевершений, хоч врештi-решт сам же себе й перехитрив i життям за те заплатив, позбавивши Украiну волi перед своею загибеллю… Що й казати, чимало вже за уряди пролилося кровi – досить! Принаймнi з нього досить, доборовся вже до краю. Хай ще iншi, як охоту мають, поборються.

…Вже й нiч, а валка й не думае зупинятися. Спiшить стольник, квапиться, щоб пошвидше до iхнього Севська дiстатися – там вже в безпецi посуватиметься.

Хропуть натомленi конi, брязкають збруею, перегукуються мiж собою в пiтьмi стрiльцi. Стольник час од часу з ридвана голову в ковпаку висовуе, покрикуе на служивих:

– В оба смотреть, ать-переать!..

А попереду – пiтьма. І попереду, i з бокiв, i всюди, куди не глянь, чорнота ночi. Глуха й гнiтюча. Глухомань. Анi вогника, хоч в око стрель! І – стрiляють, коли дивишся не туди, куди треба. І в Московii, яка була ще попереду, i в Украiнi, яка вже залишилася позаду.

Здавалось, валка iхала в нiкуди. Хоч так воно й було – в Москву. І до волi було, як до неба.

До того дня, коли перший i останнiй президент СРСР скаже Бразаускасу, лiдеру Литви, яка вже вирiшила iти до незалежностi i не пiддавалася на умовляння залишитися в червонiй iмперii, себто в СРСР, скаже, втративши терпiння:

– Ідiть, куди хочете!

До цiеi довгожданоi митi Романовим ще залишалося царювати 240 рокiв, i цi роки треба було пережити, потiм ще 74 роки червоноi росiйськоi iмперii, i лише тодi буде сказано: «Ідiть, куди хочете!» І народи – Украiна теж – пiдуть. До волi…

Валка iхала в глуху чорноту ночi, в нiкуди, хоч i в Москву, везучи украiнського гетьмана, i попереду, в чорнотi стiною стояли 314 рокiв, i iх треба було пережити. Не гетьману Дорошенку, нам.

Як i застерiгав думний дяк Ларiон Іванов, на другий день по прибуттi до Москви, Петро Дорошенко був представлений царевi. Власне, бiлятронним боярам, якi й мали вирiшити його подальшу долю – але про людське око царевим iменем.

Італiйськi архiтектори Марко Руффо i Пьетро Соларiс пiд час спорудження нового Кремля за часiв Івана Васильовича, государя i самодержця всiеi Русi i великого князя Володимирського i В’ятського, i Пермського, i Новгородського, i Тверського, i Югорського i, звичайно ж, Московського i «иных», побудували на Соборнiй площi святково-величну Грановиту палату для урочистих прийомiв великих князiв (пiзнiше царiв).

Звичайно, поверженого гетьмана Малия Росii та ще й багатолiтнього недруга Великоi Росii та ii «владычества» годилося б прийняти в якому-небудь боярському теремi (хай би й тому був радий!), але боярський терем не годився для великого государя Федора Олексiйовича, царя i великого князя всiеi Великоi, Малоi i Бiлоi Росii, самодержця, тож прийом вiдбувся там, де й вiдбувалися всi прийоми за участю государя – в Грановитiй палатi Кремля, що була символом могутностi й величi росiйських самодержцiв.

Коли Петро Дорошенко разом з генеральними старшинами з уряду Самойловича – суддею Домонтовичем та писарем Прокоповичем, – в супроводi пiддячих, якi й вели малоросiв, показуючи iм, куди йти, зайшли до зали прийомiв, весь квiт росiйського самодержства був у зборi. Попiд стiною чинно – один до одного, згiдно з рангом родовитостi, знатностi тощо сидiли бояри, думнi дяки, сокольничi, столоначальники, «суддi» приказiв, воеводи, князi. І перше враження прибулих було, що вони потрапили в якийсь паноптикум – зiбрання набурмосених вiд власноi величi, пихатих, навiчно застиглих людських фiгур, виставлених на огляд. Справдi, здавалося, що попiд стiною не живi люди, а – боввани, до чого вони були неприродно вдягненi й застиглi – гладуни без будь-яких ознак життя.

Огряднi, як не репнуть, iз старанно викоханими животами, бояри були схожi на гладких кам’яних iстуканiв. І цим, тлустiстю та особливо великими животами, що вивалювалися з поясiв, як опара з дiжi, i були славнi. Пiдперезувалися низько, по стегнах – на Русi пузами з давнiх-давен пишалися, iх викохували, як здобу, адже чимале пузо вважалося ознакою солiдностi й достатку. Нема живота, – його ще лагiдно, хоч i не без самоiронii називали животярою, – нема в тебе й достатку. А якщо ти ще й худий на додачу, то все. Ти вже й не боярин i, навiть будучи знатним, будеш насправдi незнатним, несолiдним i невдатним з себе. А з такими – худими, та ще й без розкiшного пуза – нiхто й рахуватися не буде. Тож старанно дбали про живiт, аби наiсти його якомога бiльший, щоб було що показати людям i себе у вигiдному свiтлi подати.

Заможнi, аби бути на вигляд ще товстiшими череванями, натягували на себе якомога побiльше одягу – неодмiнно двi сорочки, двое порток (верхнi з сукна та ще й на хутрi), зодягали зипун з вовняноi тканини, поверх нього розкiшний i довгий аж до кiсточок кафтан, часом i на ватi, з багато оздобленим комiром (до шиi ще прикрiплювалося так зване «ожерелье»), кафтан неодмiнно був iз широкими й довгими рукавами, з накладними iз шнурiв петлями для великих гудзикiв; поверх кафтана одягали ще одiж без комiра, звану опашнем, або – охабнем. Чи й надiвали ферязь – всi речi з дорогих тонких сукон, шовку, оксамиту, парчi, що привозилися зi Сходу, Заходу, iз Середньоi Азii, Індii, Персii, Китаю, Італii чи Англii.

А поверх цього багатства (не вiд холоду, бо й так парились) зодягали ще й зимовi шуби на дорогих хутрах, здебiльшого соболевi, покритi коштовними тканинами, що були парадним вбранням.

На головi в кожного пишна хутряна шапка, в дякiв – клобуки, високi й гостроверхi, обшитi знизу видрою, в бояр – мурмолки – високi, пласкi зверху шапки, обшитi соболями й покритi дорогими тканинами, або «стьобунцi», теж високi хутрянi шапки. Вищого рангу бояри i сам цар носили шапки iз найнiжнiшого хутра «горлатки», здертi з горла соболiв.

Етикет того часу вимагав на засiданнях думи чи й на iнших радах у царя неодмiнно сидiти в шапцi i в шубi поверх кафтана та зипуна – i це в жарко натоплених палатах, де й дихнути було нiчим.

І хоч терпiли часом пекельнi муки в своiх сукняних та хутряних вбраннях, хоч i парились, як у лазнi, але ж тiльки так було солiдно й престижно.

У кожного знатного розкiшна борода – як добра лопата завбiльшки – боярин швидше голову вiддасть на одруб, анiж бороду погодиться поголити. Без бороди ти – нiхто. Знатний, а без бороди незнатний.

Кожний взутий в чоботи з високими, навскiс зрiзаними халявами iз рiзнобарвного сап’яну, розшитi золотом, перлами та обцяцькованi коштовним камiнням, передки яких покритi тисненням, на високих пiдборах.

В кожного в однiм вусi блищить велика серга, а на пальцях понанизуванi дорогi перснi з коштовним камiнням чи написами (на товстому пальцi перстень, що звався наполком, служив господаревi водночас i печаткою).

Етикет того часу в росiян вимагав сидiти непорушно, склавши пещенi руки на випуклому животi, щоб усiм видно було твоi золотi перснi. Сидiти навiть не клiпаючи! Боже борони ворушитися!

Так i сидiли, як кам’янi боввани, тлустi, як степовi байбаки, велично-хвалькуватi, кукiбливi, чванливi, набундюченi й напиндюченi, нiби гиндики. Сидiли, терплячи годинами муки мученицькi в жарко натоплених палатах у важких соболевих шубах, варячись у власному поту, що пропiкав, як крутий вар, але сидiли непорушно (звиклi до всього), у сукнах та хутрах i хутряних шапках, бо тiльки так було значуще, бо тiльки за таких умов боярин щось та важив.

А перед ними, на певнiй вiдстанi, на пiдвищеннi сидiв на тронi цар iхнiй. Чи то пак, царенко – маленький, худий i тендiтний пiдлiток, трон для якого був явно завеликий (пiд доброго дядька готувався), тож вiнценосний отрок просто губився в ньому.

Вбраний пiдлiток був, як i бояри, в кiлька сукняних одiжок, у завеликiй, як для його голови, шапцi Мономаха, единий серед усiх присутнiх без бороди (не проклюнулась ще), з гострим личком, такий самотнiй i такий беззахисний, худий i хворий, що Дорошенковi аж шкода його стало. Пiдлiток-цар був явно далеко вiд тих проблем, що iх бояри та дяки висипали ворохами перед ним, сидiв з однiею лише думкою: швидше б, швидше б усе це закiнчилося. Як менi все набридло! Роздягтися б та залiзти пiд ковдру й заснути.

Вiн часом i на тронi спав, швидше всього вiд кволостi й утоми. Чи й вiд нудьги. І важко було повiрити, що за цим хлопаком у царських шатах стоiть не яка-небудь, а таки могутня держава з величезним, добре навченим вiйськом, тямковитими воеводами, боярами й дяками, котрi всi разом, але iм’ям цього пiдлiтка, i творили свою державу. І дивно було: чому вони досi не попересварювалися мiж собою i не виступили один проти одного оружною силою – на Украiнi таке неодмiнно б сталося, бо там кожний тiльки й мрiе про булаву i цiну за неi платить не торгуючись, бодай i найпiдлiшу та криваву.



Заправляв дiйством «суддя» Малоросiйського приказу боярин Артамон Матвеев, що не так давно змiнив на цiй посадi Ордин-Нащокiна, теж стiйкого неприхильника Украiни. Вiн гучно проголосив:

– Великий цар-государ i великий князь Федiр Олексiйович, всiеi Великоi, Малоi i Бiлоi Росii самодержець, единий заступник пiдданих малоросiв вiтае своiх гостей з Малоросii i зичить iм здоров’я!

Хоча дiйство затiвалося лише заради представлення царевi Дорошенка, для вирiшення його подальшоi долi, що з ним робити i де його навiчно поселити, якщо йому буде дароване життя, але церемонiю чомусь розпочали генеральнi старшини – суддя Домонтович та писар Прокопович. Вiд iменi гетьмана Самойловича вони подали царевi якогось листа. (Мабуть, тому iх першими й випустили, що вони, хоч i нижчi рангом Дорошенка, але на вiдмiну вiд нього дiючi генеральнi старшини з уряду Самойловича, а вiн, Дорошенко, вже нiби ж у вiдставцi).

Домонтович, звертаючись до царя, що пiрнув у тронi, щось поштиво казав, раз по раз пiдкреслюючи свою малiсть та ницiсть i водночас возвеличуючи божественну суть росiйського царя, його розум, подiбно якому нiде нi в Московii, нi тим паче в Украiнi бiльше немае i не буде нiколи. Умiв Домонтович улестити великим. Але Дорошенко особливо не прислухався до словесних викрутасiв суддi.

Домонтович нарештi скiнчив свiй панегiрик, i юний цар на тронi злегка кивнув маленькою головою у великiй для нього шапцi Мономаха (чи не сон, бува, проганяв, бо, здаеться, його маленька величнiсть аж трохи задрiмала пiд час виступу малоросiйського суддi), й обох генеральних старшин допустили до царськоi руки – вона здавалась в’ялою i неживою, наче надутою повiтрям.

Потiм цар щось сказав думному дяку Іванову, а той запитав Домонтовича про здоров’я. Домонтович почав запевняти, що здоров’я в нього, слава Богу, нiчого, але виявилось, що його було запитано про здоров’я гетьмана Самойловича…

Тлустi бояри та дяки попiд стiною сидiли все так же бовванами – аби хоч хто ворухнувся чи моргнув.

Ларiон Іванов махнув рукою, i генеральнi старшини вiдступили вбiк i назад, а цар-пiдлiток лише тодi перевiв свiй запитливий погляд на Дорошенка. Потiм на Іванова. Меткий дяк гучно виголосив:

– Гетьман Правобережноi Малоросii Пйотр Дорошенко, який добровiльно зрiкся пiд Чигирином булави та уряду i уклiнно й вiрнопiддано прохае у його величностi пiдданства.

– До-о-роше-енко?.. – вперше за весь прийом подав голос цар, i ближнi до трону бояри та дяки напiвшепотом дружно повторили:

– Дорошенко… Дорошенко… Дорошенко…

– Ах, Дороше-енко… – повторив юний цар, i нiхто не мiг збагнути, схвально вiн назвав прiзвище малоросiйського гетьмана чи осудливо. У дитячих очах царенка спалахнув вогник цiкавостi, i ще щось у них зажеврiло, наче його величнiсть подивувався: «Так ось вiн який… Дороше-енко? Той Дороше-енко, який виступав до останнього проти нас, i виступав так завзято…»

Пiд склепiнням Грановитоi палати запала мовчанка, i нiхто не брав на себе смiливостi порушити ii, як i не знав, в якому тонi i з якою оцiнкою говорити далi про Дорошенка. Та ось цар кивнув дяку Іванову, i дяк, певно, зрозумiвши, як i про що треба далi казати, почав те казання. І хоч мова царя була короткою, але вiд його iменi (чи витлумачуючи цареву мову) думний дяк Іванов говорив довго й сердито. Вiн раптом почав докоряти й шпетити Дорошенка, що той, яко iзменнiк i вор, заслуговуе на побиття батогами, виривання нiздрiв i вiдправку в Сибiр, у Тобольськ на Іртишi – за те, що «воз’ярiлся зело супротiв осударя», що вiн – «негiдний i хитрий поганець», хотiв пiддатися турецькому султановi, посмiвши од нього прийняти навiть жупан, шитий золотом… «Чи не за нього хотiв Дорошенко продати османам Малоросiю?» – аж зриваючись на фальцет, вигукнув Іванов.

І тут сталося те, чого нiхто не мiг передбачити.

Скориставшись з того, що дяк набирав побiльше повiтря в легенi, Дорошенко раптом подав голос:

– Додайте сюди, пане дяче, що один цар хотiв у мене купити Украiну за пару соболiв, але я ii не продав. Тож i за турецький жупан, бодай i шитий золотом, я теж не продав Украiни.

Цар все ще з цiкавiстю дивився на малоросiйського гетьмана, i в ту мить вiн навiть аж сподобався гетьману: такий малий, у такiй завеликiй, як для нього, шапцi Мономаха, пiрнувши у завеликий для нього трон, вiн викликав у гетьмана спiвчуття. І Дорошенко невiдь-чому в ту мить пожалкував, що в нього немае сина. І немае i, судячи по всьому, вже й не буде нiколи. Жаль…

Оскiльки цар зберiгав мовчанку, дяк Іванов, набравши побiльше в легенi повiтря, зважився говорити далi, вигукуючи, що Дорошенка забрано з Украiни з однiею метою: аби там нарештi воцарився спокiй i не було бiльше посварних зачинiв, докук, хитання та зради, i всi дружно стояли за пiдданство царевi всiя Русi, i даби вiн, Дорошенко, бiльше не пiднiмав бунтiв супроти свого осударя i не перебiгав на бiк полякiв чи татар, а служив царевi… Тут, у Москвi камен!..

І Дорошенко зрозумiв, що доля його ще не вирiшена, i вони вагаються, що з ним робити, оголосити його царевим гостем чи, може, вором та iзменнiком?

На всяк випадок, дяк ще довго перераховував рiзнi провини Пйотра Дорошенкi перед Москвою i назбирав iх чи не з добрий десяток.

Одну з провин Дорошенка дяк видiлив окремо, що, на його думку тягла за собою найбiльшу кару: у всьому пiдтримував гетьмана Виговського, заклятого самостiйника i ворога Росii, який пiсля Богдана все робив, аби вiдiрвати Украiну вiд Росii… Особливо видiлив думний дяк 1659 рiк, коли Дорошенко, оружною рукою виступаючи проти Москви, боровся з тими своiми старшинами, якi тягли руку за Москвою. Так, наприклад, вiн пiдписав лист до Івана Безпалого, який твердо стояв за Москву, докоряючи в листi вiрному пiднiжку царя тим, що вiн, Безпалий, «народившись разом з нами народом вiльним i вирiсши в Украiнi, отчизнi нашiй, i за неi немалий час боровшись, тепер сам добровiльно в неволю пiддаеться i на братiв своiх наступае»… Не забув дяк наголосити, що такого «возмутiтельного» листа також, крiм Дорошенкi, пiдписали iншi неприятелi Росii, як полковники Богун, Носач, Силич, Цюцюра, Гапонович, Ханенко, Лизогуб, Лобода, Джулай, Вертелицький, Кравченко, Гоголь… А вiн, Пйотр Дорошенко, був його автором. Та за такий лист Пйотра Дорошенку слiд четвертовать!..

Слухаючи, Дорошенко подивувався, що й це у Москвi вiдомо. Багато ж, видно, донощикiв в Украiнi зiбралося, один поперед одного у Москву пишуть. Один на одного, брат на брата, а всi разом бажають зла своiй матерi рiднiй, Украiнi-отчизнi… Виходило, що Сибiру йому не минути – це ще в кращому разi.

Думний дяк, увiйшовши в раж (та й назбирав стiльки провин Дорошенка перед Москвою, що iх не швидко й перерахуеш), i не збирався, пiдбадьорений мовчанкою царя, зупинятися, але царевi це, певно, набридло, вiн неквапом, але красномовно глянув на «суддю» Малоросiйського приказу Артамона Матвеева, той миттево подав знак дяку, i дяк, на пiвсловi урвавши перелiк провин Дорошенка, застиг, як укопаний.

В раптовiй тишi, що запала в Грановитiй палатi, до гетьмана долинув голос iз трону – ще не змiцнiлий, юнацький, як у молодого пiвника, який пробуе свое вранiшне «кукурiку»:

– Жаль, що гетьман Дорошенко не такий, як холоп наш вiрний Самойлович. Але один такий Дорошенко нам бiльше потрiбнiший, як десять Самойловичiв. Хай гетьман подумае над цим i заодно вiдповiсть нам: чому вiн так вперто протидiе нам, бажаючи якоiсь самостiйноi Украiни?

– Очевидно, тому, ваша величносте, чому великороси бажають самостiйностi своiй Московii. Вони, мабуть, ii люблять.

– Мабуть, – погодився цар i по хвилi додав задумливо: – Який жаль, що Дорошенко бiльше любить свою Украiну, як Московiю.

Дяк Іванов запитливо й розгублено водночас глянув на свого пана, «суддю» приказу – як сприймати слова його величностi – як похвалу Дорошенку чи як докiр йому i засудження? Адже доля його ще не вирiшена…

Артамон Матвеев подав дяку тiльки iм двом зрозумiлий знак, i той, миттево зорiентувавшись, вже iншим тоном сказав, що вiд цього часу тяжкi провини Пйотра Дорошенкi бiльше згадуватися не будуть, навпаки, його величнiсть хвалить гетьмана за те, що вiн нарештi поступив до нього в пiдданство, тож його величнiсть сподiваеться на вiрну службу Дорошенка i наказуе йому вiднинi перебувати при його царськiй особi в Москвi для порад у справах воен з турками й татарами…

Цар запитав, як здоров’я Дорошенка.

Гетьман хотiв було вiдповiсти, що добре, але збагнув, що його питано радше з ввiчливостi, i насправдi вiдповiдь його тут нiкого не цiкавить, а тому сказав прямо:

– Яким буде мое здоров’я, коли в московськiй неволi, себто у вас, в острозi, забитий у кайдани вже котрий рiк перебувае мiй старший брат Григорiй, козацький полковник…

Дяк сердито блимнув на Дорошенка, але вiдразу ж змiнив гнiв на милiсть, як тiльки-но озвався цар.

– Його величнiсть приемно вражена, що ти в першу чергу турбуешся за брата. На знак монаршоi милостi твiй брат Григорiй Дорошенко буде негайно з кайданiв визволений – з правом повернутися на Украiну. Чи буде ще якесь прохання в Пйотра Дорошенкi до його величностi? – вiд iменi царя запитав дяк Іванов.

І в «Актах Юго-Западной Руси» буде зафiксовано, що вiн, Дорошенко, прохав царя – «бил челом словесно» – щоб йому було надано бiльш пристойне помешкання, адже на Малоросiйському дворi йому з челяддю тiсно, та й iзба там непридатна для проживання.

Цар вислухав переклад Дорошенковоi мови i щось сказав. Дяк Іванов передав гетьману, що цар наказуе його поселити на новому Грецькому кам’яному дворi проти Гостинного двору, але, застерiг дяк, гетьмана i там будуть стерегти московськi стрiльцi… (Згодом буде доручено купцевi Аврамову i цiлувальнику Степанову за державний кошт полагодити помешкання i приробити до нього ще одну прибудову).

Завершив дяк повiдомленням, що цар жалуе Пйотра Дорошенку до своеi руки, що означало кiнець авдiенцii.

Пiсля зустрiчi з царем Дорошенка запросили до Малоросiйського приказу, де вiн одержав настанови з уст самого «суддi» Артамона Матвеева:

– Будеш гостем царя i дорадником його у справах Туреччини i Криму. І тих, i тих ти добре знаеш. Краще, як ми. Але скажу тобi вiдверто, гетьмане: хоч на царя ти й справив добре враження, але доля твоя ще повнiстю не вирiшена. Гляди, не схиб. Його величнiсть цар-государ ще метикуе, що з тобою робити: чи тут тебе лишити, чи у Тобольськ вiдправити, слiдом за Демком Многогрiшним, вiн теж вашим гетьманом був, а в нашу Сибiряку загув. А може, цар государ тебе ще й лишить у Москвi. Назавжди.

– Дякую, ви дуже мене потiшили.

– Буде далебi гiрше, якщо тебе позбавлять права проживати у Москвi – ось тодi будеш кпинити. Це означатиме не повернення в Малоросiю, а – острог. В кращому разi. Тож пораду тобi за так дам: хочеш ще пожити – забудь про свою Малоросiю, чи як ти ii звеш, про Украйну. Живи собi тихо та мирно в Москвi i радiй, що нiхто не збираеться вiдтяти бердишем твою едину головоньку. Затям: допоки ти в Москвi, доти i в безпецi.

А дяк Іванов, коли вони лишилися удвох, шепнув йому:

– Гетьман Івашко Самойлович, вiрний наш пiднiжок, дуже проти твого повернення в Украйну. Бiйся його, поповича. Вiн тебе вже продав. А треба буде – ще i ще раз перепродасть.

Самойлович належав до тих, хто, за словами С. Величка, «для срiбла i злата не тiльки дали би виколоти око, але брата i отця свого не пощадiли би, то як би мав жаловати матки – погибающоi Малоi Росii».

– Гетьман Самойлович, – далi дiлився дяк таемницею, – невтомно нас застерiгае: Дорошенка не можна в Украiну повертати. У Дорошенка, застерiгае, в Украiнi й тепер знайдеться бiльше сотнi приятелiв, якi можуть пiдмовити на якесь зло не одну тисячу… Нам ще тiльки цього не вистачало. Вiдпустити тебе в Украiну – це все одно, що кинути щуку у воду…

І все ж, незважаючи на вiдвертiсть, не все тодi сказав Ларiон Іванов. Про головне промовчав, про те, що було ухвалено на радi в Малоросiйському приказi: якщо гетьман Дорошенко спробуе тiкати в Украiну, догнати його i знищити на мiсцi, а тiло неодмiнно повернути в Москву – щоб не було його могили на Украiнi. Нi мертвим, нi живим Петро Дорофiйович Дорошенко на Украiну не повинен повернутися!



Слова свого царського Федiр Олексiйович дотримав – щодо звiльнення з острогу старшого брата Дорошенка Григорiя, який вже кiлька рокiв гибiв в росiйськiй неволi i навiть у Сибiру побував. Як i гетьман, брат його теж виступав за незалежнiсть Украiни i в першу чергу вiд Росii.

Цар велить iзменнiка i вора Грiшку Дорошенка розкувати, з нього знiмуть залiзо i переведуть до iншого, легшого арешту. І йому буде дозволено разом iз старшинами Домонтовичем та Прокоповичем повернутися на Украiну. І коли його звiльнять, i вiн обнiме брата, то з гiркотою казатиме:

– Нiколи не думав, що в Украiну менi доведеться повертатися без тебе, брате.

– Ти, брате, вважай, вирвався з неволi, дасть Бог, i я колись вирвуся, – утiшав його гетьман. – А поки що радiтиму, що хоч ти на волi. Отже, вже не думав, що треба було менi самому в неволю потрапити, щоб звiльнити тебе з тiеi неволi.

– Але це надто велика для мене i для Украiни жертва, брате, – Григорiй був засмучений. – Як повернуся без тебе на Украiну? Без тебе менi i воля не воля.

Брати стояли один проти одного – високi, мiцнi, вродливi. Істиннi Дорошенки. Всi одинадцять рокiв Петрового гетьманування брат Григорiй вiрно допомагав йому в чинi полковника, боровся за те, за що боровся й Петро – за волю. За це й був схоплений росiянами i вiдправлений у неволю в свою Москву. І ось вони помiнялися мiсцями, один повертаеться додому з неволi, а другий залишаеться замiсть нього в неволi.

– Пошвидше, брате, додому повертайся, бо цар ще може передумати, – напучував гетьман брата. – Чи бояри щось нашепчуть хлоп’ятi Хведору на тронi. Скiльки ми не пiдписували з московитами угод – Богдан Хмельницький, Іван Виговський, Юрась Хмельницький i я, – вони iх здебiльшого порушували, якщо iм це було вигiдно. Тож московитам не можна вiрити. Сьогоднi ж i залишай Москву iхню, яка камен… Ох i кам’яна ж iхня столиця! Задушить хоч кого! Поклонись вiд мене матерi, братам i… – зiтхнув, – Вкраiнi. Тiй моiй нещасливiй отчизнi, яку я так i не здужав, будучи на урядi, зробити вiльною, як свого часу не встигли це зробити моi попередники Богдан Хмель та Виговський Іван. А ти квапся, сьогоднi ж вирушай. Слава Богу, що хоч один з нас повернеться на Вкраiну. Насолоджуйся i за мене волею i отчизнi нашiй служи – попри все, служи. Пам’ятай, брате: ми – Дорошенки. Тi Дорошенки, про яких у пiснi спiваеться, що вони завжди попереду свого вiйська i вiйсько свое завжди ведуть хорошенько. Як повернешся додому, матiр нашу утiш, сльози ii утри. Мене ж… мабуть, не чекайте. Чуе мое серце – з московськоi неволi менi не вирватись. Москалi побояться мене вiдпустити на Украiну, щоб я там повстання проти них не пiдняв. Тому й випала менi чужина. Та геть жур з голови! Давай, брате, пiсню про дiда нашого, про гетьмана Михайла Дорошенка, заспiваемо:

І брати гримнули, як наче й справдi кiньми iхали широкою долиною:

Ой, на горi
Та женцi жнуть,
А попiд горою,
Яром-долиною
Козаки йдуть.
Гей, долиною,
Гей, широкою,
Козаки йдуть!
Попереду Дорошенко
Веде свое вiйсько,
Вiйсько запорозьке,
Вiйсько хорошенько…

Не встиг Петро Дорофiйович i облаштуватися на новому мiсцi, як раптом нова забаганка, що ii повiдомили дяки з приказу:

– Федiр Олексiйович передав нам волю свою. Аби ти, Пйотр Дорофеiч, негайно попрохав його величнiсть, щоби у Москву привезли твою жiнку!

Дорошенко був подивований.

– Хай я, а жiнка моя нащо Москвi?

– Якщо цар так звелiв, значить, нада.

– Але для чого ще й жону мою запроторювати в неволю?

– Гетьман есть гiсть царя. Яка неволя?

Дивним було становище Петра Дорошенка. Інодi й сам не мiг збагнути: хто ж вiн у Москвi? Бранець чи радник царя? І що таке для нього Москва – мiсце заслання чи, зрештою, й справдi гостини у iхнього царя? Але ж якщо це не заслання, як його про те невтомно переконують дяки, то чому вiн не вiльний самостiйно що-небудь робити? І взагалi, повернутися («нагостювавшись в московського царя») додому? В Украiну. Якщо ж це не ув’язнення, як його в тому намагаються переконати, то чому його помешкання, а разом з ним i його самого, наче якогось колодника, день i нiч охороняють стрiльцi з пищалями й бердишами? Ще й ходять за ним назирцi, як наче справдi за арештантом? І взагалi, чого вiд нього хочуть? І скiльки вiн так ще буде «гостювати» в Москвi?

І зненацька збагнув. Вiдповiдь на всi запитання виявилась аж надто простою i лежала на поверхнi: та тому, що його тримають в бiлокам’янiй, як приманку. Вiн всього лише пiдсадна качка для його одноплемiнникiв. Та ще така знана: великий патрiот Украiни, який завжди боровся з москалями, а це, бачте, збагнувши марнiсть своеi боротьби, попросив у царя пiдданства. І став його гостем. Ба, навiть, радником. І таку царську ласку матимуть всi, хто, облишивши боротьбу з Москвою, попрохае у царя пiдданства i стане його другом.

Малоросам треба показувати, що Москва iм не чужа. І не зла, як про неi пасталакають недруги. Насправдi Москва добра, чуйна, уважна, як мати рiдна. От взяти гетьмана Дорошенка. Скiльки разiв виступав вiн проти царя оружною рукою, намагаючись вiдiрвати Украiну вiд Росii!.. Та вiн заслужив, аби йому стяли голову стрiлецьким бердишем! А натомiсть вiн став гостем i радником царя. Як тiльки-но збагнув марнiсть i шкiдливiсть своеi боротьби з Москвою. І такими гостями царя стануть всi, хто складе зброю i попросить у його величностi пiдданства… Це те, що було на поверхнi. Глибше крилося iнше. Як доносили з Украiни царськi резиденти, гетьман Дорошенко, попри своi невдачi з турками, яких вiн брав у союзники i якi постiйно його пiдводили, вiн все ж популярний в народi. І те, що його стрiльцi одвезли в Москву, надто непокоiть козакiв та поспiльство. Ба, навiть старшину козацьку! Самого гетьмана Самойловича, не кажучи вже про запорожцiв. У гетьмана, доносять, лишилося в Украiнi багато палких прихильникiв, вони можуть пiдняти на його захист полки. Та ще й запорожцiв на чолi з кошовим Іваном Сiрком. Про те й гетьман Самойлович застерiгае… До речi, про Самойловича. І його не треба насторожувати арештом Дорошенка, бо ще вiдiйде вiд Москви, як дiзнаеться, що вона зле вчинила з Дорошенком. Сьогоднi москалi утнули так з Дорошенком, а завтра, дивись, i з ним, Самойловичем, таке утнуть… Івашко хоч i вiрно служить Москвi, але служить з безвиходi. Та ще жадоба влади його до прислужництва перед Московiею пiдштовхуе. А в душi вiн за Дорошенка. Власне, за його справу. Себто за Украiну. Але вiдчувае в ньому суперника, тож i намагаеться його позбутися – руками, звичайно, москалiв. А я, мовляв, не я i хата не моя… Або взяти Івана Сiрка, кошового отамана Вiйська Запорiзького. Мовби тягне руку за Москвою, але покарай Дорошенка – й отаман одразу ж виступить проти Москви. Тож треба будь-що малоросiв переконати, що Дорошенко в Москвi не в неволi, вiн гiсть самого царя, вiльно живе (навiть жiнку свою забаг забрати до себе в Москву), i сам цар Федiр Олексiйович з ним радиться.

«Утримування Дорошенка в Москвi нiби пiд опiкою «царськоi ласки», – погоджуються iсторики, – було одним з полiтичних впливiв на Сiрка i на Запорiжжя». А тому бранцевi не лише було дозволено, а й ставилося в обов’язок бачитися з посланцями Сiчi чи з гетьманськоi Украiни, щоби тi i тi могли розказувати потiм вдома, що бачили гетьмана на власнi очi, не в неволi вiн, як про те розпускають чутки недруги Москви, не на засланнi, а живе в самому Кремлi, пiд опiкою царя, як його радник.

Ще й змушували Дорошенка (але пiд редакцiею дякiв Малоросiйського приказу) писати листи Сiрковi, а в них, не шкодуючи фарб, розписувати, як його ласкаво прийняв цар-государ, брата його вiдпустив додому… Ось чому такому доброму государевi треба служити чесно i заодно слухатися гетьмана Самойловича, вiрного царського слугу… Так i тримали Дорошенка в Москвi, наче на показ: дивiться, як у Москвi добре вашому гетьману, виступав проти царя, а цар з ним запанiбрата.

Щоправда, цар для ради Дорошенка до себе не кликав, але думнi дяки нi-нi, та й совiтувалися з ним з рiзних питань. Так, у квiтнi 1677 року Ларiон Іванов, коли виникла загроза вiйни з Туреччиною, розпитував Дорошенка про шляхи, якими турецьке вiйсько могло ввiйти в Украiну, про тi чи тi природнi перепони тощо.

Скориставшись нагодою, Дорошенко через дяка передав царевi прохання взяти пiд охорону його майно в Чигиринi, а для цього треба послати наказ московському воеводi (дожилися, в Украiнi вже без московських воевод i кроку вiльно не ступиш), а заодно й козацькому полковнику (дожилися, Москва вже наказуе козацьким полковникам!), аби не ставили на постiй у його домiвцi служилих, у дворах його матерi та братiв, та щоб не чинили анiякоi шкоди i в його хуторах, по дворах, що поза мiстом, на пасiках, сiножатях, млинах i нивах… А ще скаржився царевi, що вiн через негадану свою поiздку до Москви кинув напризволяще майно, надбане за молодих ще лiт, багато його вже розкрадено, а тому жiнка його i дитина пiсля переiзду живуть «без корму», не маючи навiть сталого мешкання в Сосницi.

Дяк передав скаргу гетьмана, i цар буцiмто розпорядився послати вiд його iменi вiдповiдний указ Самойловичу для охорони Дорошенкового майна в Сосницi i в Чигиринi… Зi свого боку гетьман слав лист за листом до Самойловича (не пiдозрюючи, що той негайно пересилае iх назад у Москву – думним дякам), благаючи посприяти, аби його нарештi було повернуто в Украiну, нагадував про урочисту обiцянку Самойловича та генеральноi старшини про те, що йому буде дозволено доживати вiку в рiдному краi… І заодно клопотався про охорону свого майна в Сосницi, бо, зважаючи на нагальний вiд’iзд, не встиг упорядкувати своi справи, як то належало б. Ще скаржився гетьману: чому це йому нi з того нi з сього велено прохати царя, аби його жiнку привезли до Москви. «Я знаю, – писав, – що я тут не потрiбний, i приiзд моеi жiнки теж не потрiбний, але мушу неволею чинити те, що менi наказують…»

І знову – вкотре! – прохав гетьмана посприяти в його поверненнi в Украiну, адже мати його як почуе, що ii Петра не пускають додому, дуже буде журитися i з жалю «обумирати».

Самойлович, виконуючи волю московського воеводи, негайно пересилав листи в Москву до Малоросiйського приказу. Там уважно з ними ознайомлювалися, переписували iх до спецiальних книг приказу, а старшому стрiльцiв, що охороняли гетьмана, ще i ще наказували «пильнiше стерегти» гетьмана, бо вiн досi не полишае думки про повернення в Украiну. Тож стерегти його «надобно пуще прежнаго». Самому ж Дорошенковi знову i знову нагадували написати прохання (власноручно!) царевi про перевезення його жiнки до Москви. Була сподiванка, що бранець, маючи в Москвi пiд боком власну жiнку, перестане пориватися в свою Малоросiю. Дивувалися: i що вiн забув у тiй Малоросii? Іншi тiльки й мрiють перебратися в Москву, та ще в Кремль, поближче до царя, а цей як мала дитина: додому хочу, додому, в Украiну… Чоловiку вже за пiввiку перевалило, а вiн не тямить, де йому краще… Певно, не полишае думки про повернення в Украiну, коли жiнки не хоче забирати в Москву.

– Та не потрiбна вона менi в Москвi! – з серцем одказуе гетьман, доводячи, що з жоною в нього i в Украiнi не ладилось життя, то нащо вона йому ще й тут?

– Тобi не потрiбна, – заявили йому, – але нам потрiбно, щоби твоя жонушка була тут, у Москвi.

Але всупереч волi гетьмана в Украiну було послано пiддячого Василя Юдiна, якому дали iнструкцiю: прибути в Батурин до гетьмана Самойловича i заявити останньому: Пйотр Дорошенко просив царя вiдпустити до нього жiнку, а тому гетьман мае негайно вiдправити Єфросинiю Дорошенко в Москву, i що госпожу Дорошенкову повезе сам пiддячий Юдiн i повезе «з усякою пошаною i обережнiстю», аби вона не зазнала в дорозi анiякоi прикростi. Було велено:

до Севська для перевозу госпожi Дорошенковоi та ii майна видiлити 50 пiдвiд, а в Севську помiняти конi й пiдводи («якщо яка з них ушкодиться в дорозi»), а севському воеводi дати iй до Москви ще й статечного дворянина в провожатi. (На всяк випадок, про перевезення до Москви гетьманшi було повiдомлено князя Ромодановського в Курську, аби тримав ту подiю пiд своiм пильним оком).

В бiлокам’янiй про те стало швидко вiдомо. У тi днi голландський резидент у Москвi І. В. ван Келлер тодi ж доносив своему уряду, що козацького генерала Дорошенка мають назавжди залишити в Москвi – ось чому цар викликае з Украiни його жiнку. І взагалi, у Москвi Дорошенковi не дуже довiряють, головно через те, що козацький генерал у свiй час не раз таемно зносився з турками, тож московити певнi: Дорошенко – людина неспокiйна, нестала.

Двадцять п’ятого квiтня пiддячий Юдiн залишив Москву i подався на Украiну за Дорошенковою жiнкою. Про мiсiю Юдiна гетьмана Самойловича було сповiщено спецiальною грамотою.



До «почесного» заслання в Москву Петро Дорофiйович був одружений двiчi. Щоправда, про перше його сiмейне життя – анiяких даних в анналах iсторii, чи то пак (як щодо Украiни) в козацьких лiтописах не збереглося. Невiдомо навiть iм’я його першоi дружини та хто вона i якого роду, коли саме молодята побралися, скiльки прожили.

Бiльше всього, вона померла ще молодою, невдовзi по народженню дочки. Овдовiвши, Петро Дорошенко довго не одружувався – за вiйськовою службою було не до особистих справ, дочку доглядала найнята нянька. Та й мати допомагала. Вона ж раз по раз нагадувала синовi, що пора йому вже й обзавестися жiнкою – годi бурлакувати. Наполягала: женись, сину, дитинi твоiй, хоч i нерiдна, а все ж мати буде. А як трапиться добра жiнка, то й за рiдну буде.

Жiнка невдовзi трапилась, але за рiдну матiр падчерицi не стала, як не стала й доброю жоною сотнику, потiм полковнику Дорошенку.

Удруге вiн одружився якось негадано, з Єфросинiею, дочкою киiвського полковника Павла Яненка-Хмельниць-кого, племiнника Богдана Хмельницького. Та, власне, сам Богдан i висватав Петра Дорошенка за дочку сина свого брата Павла. Пiсля того шлюбу вони мiцно породичалися – Павло Яненко-Хмельницький i Богдан Хмельницький з одного боку, i Дорошенки з другого – iз сестрою Павла Яненка-Хмельницького був одружений старший брат Петра Григорiй, теж полковник. З цього приводу один з польських iсторикiв зауважить: спорiдненiсть з домом Хмельницького через шлюб з дочкою Павла Яненка-Хмельницького пiднесла авторитет Дорошенка серед козакiв.

Павло Яненко (за Реестром Вiйська Запорозького 1649 року значився у верхнiй частинi списку козакiв Чигиринського полку, себто серед найближчих соратникiв Богдана Хмельницького) був дiевим учасником Нацiонально-визвольноi вiйни.

З 1654 року – полковник Киiвський. Вiрно служив своему зятевi, гетьману Дорошенку, постiйно брав участь у його вiйськових походах – аж до останнiх днiв гетьманату Петра Дорофiйовича.

19 червня 1674 року разом з молодшим братом гетьмана Андрiем прийняв останнiй i, на жаль, нерiвний бiй пiд Смiлою проти росiйських вiйськ та лiвобережних прибiчникiв Москви. Бiй було програно. Рятуючи пораненого Андрiя Дорошенка, Павло Яненко вiдступив до Жаботина. Коли зять вирiшив добровiльно зректися булави, Павло Яненко вiд його iменi iздив до Москви з умовами капiтуляцii. 27 сiчня 1676 року його приймав цар Олексiй, i йому тесть i посланець гетьмана вручив турецькi прапори (санджаки) – символ залежностi гетьмана Дорошенка вiд султана Мехмеда IV, виданi Дорошенку ще влiтку 1672 року.

Пiсля повернення з Москви Павло Яненко провiв уже екс-гетьмана в останню його поiздку з Чигирина в Сосницю, до мiсця його попереднього заслання. Бiльше iм так нiколи й не судитиметься зустрiтися, i де закiнчить своi земнi днi Павло Іванович Яненко-Хмельницький, син Богданового брата, козацький полковник i тесть гетьмана Дорошенка – невiдомо.

Єфросинiя, або просто Хрося, Хрося Яненкiвна не вiдзначалася вродою, перед серед старшинських дочок на виданнi нiколи не водила, але й заднiх не пасла – була середина на середину. Юна, свiжа, червонощока, веселоока (в живих ii оченятах постiйно товклися якiсь бiсики, то те затiваючи, то те), метка й непосидюча, вона брала товариською вдачею. Себто не була красива, а була симпатична.

Не сказати б, що полковник Дорошенко нею так уже захопився, але й не скажеш, що вона йому була байдужа. Чимось Хрося таки зачепила його й притягувала до себе. Але вирiшальним фактором стало все ж те, що Хросю Яненкiвну висватав сам Богдан Хмельницький – не послухати його Петро Дорошенко не мiг. Тож i виходило, що одружився вiн не так з любовi, як з полiтичних мiркувань – з Яненками, а через них i з Хмельницьким породичатися було i славно, i вигiдно. Та й все одно йому треба було обзаводитись сiм’ею. От i обзавiвся. Думав – звикне. Але – не звик. У славного батька дочка виявилась не дуже достойною свого великого роду, що вже тодi належав украiнськiй iсторii. А втiм, слава роду i таке iнше було байдужим Хросi, вона жила так, як вважала за потрiбне i як хотiла, а все iнше iй було просто – пхе!

Клопiт з нею Дорошенко мав превеликий – майже протягом усього подружнього життя. А втiм, на подружне життя свое вiн рано махнув рукою – не вдалось, то й не вдалось. Не вiн перший, не вiн останнiй. Рятувала вiйськова служба, але ж однiею службою ситий не будеш. Природа свое вимагала – любовi. А ii i не було. Як i простого порозумiння.

Хрося з юних лiт вдалася примхливою, звикла, щоб все було тiльки по ii. Іншоi думки просто не терпiла. Їй би в шароварах народитися, добрий би був з неi козак – i випити не дурний, i гульнути, i шабелькою поорудувати, а роль (приземленоi) господинi виявилась не для неi. Хотiла у всьому перед вести. Орудувала своiм полковником, наче сама була генеральною старшиною. Чи й наказним гетьманом. Трохи що не по ii – хоч з хати втiкай. З роками стала просто свавiльною. А що вже вперта – по саме далi нiкуди. Де на нiй сядеш, там i встанеш. Воно б i нiчого, з цим ще можна було якось змиритися, i вiн змирявся, але гiрше, що мiри нi в чому не знала i до свого чоловiка ставилась як до джури-слуги. Виходило, що вiн мусив бути iй усiм зобов’язаний, вона ж йому нi в чому. Хоча йшла за Дорошенка нiби з охотою – подобався вiн iй, високий, стрункий, чорнявий (бiле личко, чорний вус), з себе гарний, пристрасний. Але з часом гульки збили ii з пуття (та й кого вони, навiть тих, якi в штанях, доводили до добра?). Що-що, а гуляти – i добре гульнути – вона любила. В останнi роки це навiть стало смислом ii життя. Не вiн, не дочка, не сiм’я, не хата, не статки в родинi, а – гульня. І уваги не звертала на те, на що завжди звертае увагу кожна жiнка: що люди скажуть? Їй було все одно, що б вони не сказали. Тож в будинку полковника, а потiм гетьмана Дорошенка, зрання й до ночi, а коли й до ранку товклися гуляки, яким вона була рада i якi злiталися до неi, як оси на дармовий мед. Одне застiлля змiнювало iнше, iнше – ще iнше… Вони тяглися суцiльною низкою – мiнялися днi, тижнi, мiсяцi, роки, а застiлля в покоях нiколи не закiнчувалися. Хрося була в центрi уваги, в неi вже було повно симпатикiв i прихильникiв, а то й просто любителiв хильнути на дурничку. Їй лестило, що всi до неi липнули, що вона – панi гетьманша. Дверi не зачинялися, наливки нiколи не кiнчалися… А вранцi, запухла, охрипла, бо мала звичку без угаву горланити пiснi, закудлана й споганiла на вигляд, довго не могла дiйти тями, аж поки нахильцi не випивала кухоль якоiсь спотикачки, лише тодi оживала, веселiла, червонiла, i все починалося спочатку. До наступного похмiльного й тяжкого для неi ранку. Все, що стримувало жiнку, в неi кудись завiялось, вона вважала, що iй все дозволено, все можна. Бо вона – самого гетьмана жона. Гетьманша. Як вiн не намагався бодай обмежити гульки – нiчого з того не виходило. Запроторюй ii хоч в буцегарню, вона й там, не встигнеш i повернутися, як влаштуе гучнi гульбища. В броду Хрося не стояла, а пiд гарячу руку могла й макiтру пошпурити i крутим слiвцем, знаменитим москальським матом, йому вiдповiсти – навчилася матiрщини, бо серед ii гуляк були й москалi. Як вона хотiла, так по ii й виходило – хоч ти з нею навкулачки бийся. Виходило, що не вона при гетьмановi, а гетьман при нiй. На дочку вже й уваги не звертала, дочку доглядала нянька.

Вiн здогадувався, що вона його вже й зраджуе – пiд п’яне дiло, ясна рiч. І не тому, що була в тому якась потреба, а щоб було по ii, щоб довести, що iй усе можна i перечити iй нiхто не посмiе. Зрештою, вiн хотiв було з нею розлучитися i вже про це з епископом перемовився, але епископ порадив iнше. У монастир гулящу та пропащу вiдправити – покiль не схаменеться. Простою черницею – без права залишати монастирську обитель доти, допоки не спокутуе своi грiхи. Хоч i до кiнця днiв своiх. Щоб не ганьбила гетьмана i чоловiка свого. Та й саму себе.

Дорошенко так i вчинив. Власне, змушений був те зробити, бо жона вже переступила всi тi межi, яких положено одруженiй жiнцi свято триматися. Вiдправив ii у монастир за високi мури та за мiцну браму пiд суворий нагляд iгуменi та сестер. Але Хрося там не довго побула – чернече життя, постiйнi молитви, скромна пiсна iжа, коли двiчi на день, а коли й раз, все то виявилось не для ii дiевоi та компанiйськоi натури з гульками та винами. Потерпiла кiлька мiсяцiв, вдаючи, що вже розкаялась i схаменулася, а тодi проситися зачала – щоби чоловiк ii забрав. Як таку, що вже виправилась i стала на шлях чеснотливоi жiнки, господинi, матерi i жони зразковоi. Перед образами святими присягалася – бiльше анi краплиночки хмiльного! Клялась вiрною жоною мужу своему бути. Побивалася за дочкою своею, кровиночкою рiдною, яка без неi, рiдноi матерi, сиротинкою нещасною живе.

Дорошенко, будучи суворим полковником i потiм гетьманом, iнодi навiть безжалiсним, як того вимагали обставини i вiйськова честь, не встояв. Жiнка все-таки. Жона його, мати дитини його. Та й серце м’яке мав. Хоча йому й не радили забирати Хросю (та й скiльки там побула в божiй обителi – всього нiчого), бо щось вона швидко, пiдозрiло швидко розкаялась, але вiн забрав. Повiрив. Та й перегорiв, охолонув, шкода йому стало нещасну Хросю. Спрацювало i те, що дочка його й справдi при живiй матерi наче напiвсирота. Яка не яка Хрося, а все ж рiдна мати дочцi. Не гоже дитинi без матерi бути. Забрав. Повернулася Хрося додому i з нагоди свого повернення влаштувала ще гучнiшу, як ранiше, гульку. Та як напилася першого дня, то так бiльше вже й не вихмелялася! Чим би воно скiнчилося – мабуть, вiн би з нею таки розлучився або вдруге б вiдправив ii в монастир, але надiйшов час його гетьманству, а потiм i заслання до Москви. Хоч у вигнаннi вiдпочину вiд жони, думав. А мо’, Хрося без нього схаменеться? Йому вона вже не була потрiбна такою, то хай хоч матiр’ю залишиться дочцi, дитина ж не винна. Бо дитина хоч i при батьковi, але без матерi як сирота.

Тiльки й вiдпочив од неi, що в Москвi. За дочку був спокiйний, мати його не полишить онуку, як i дочку вiд першого шлюбу. І раптом дивна забаганка царя: вiн, Дорошенко, мае прохати його величнiсть, аби в Москву привезли його жiнку. Вiн запручався, не пояснюючи, чому (сiмейнi справи не для розголосу), але в Кремлi на те не звернули уваги, й на Украiну було послано пiддячого Василя Юдiна; негайно привезти в Москву Єфросинiю Дорошенкову. Юдiну велено було заявити Самойловичу, що Пйотр Дорошенко особисто просив царя посприяти, щоб у Москву привезли жону його, понеже вiн без неi бути не може. Хоча вигнанець тодi просив, аби не жiнку до нього привезли, а його самого в Украiну вiдпустили, настирно прохав, щоб його не розлучали з милою отчизною, хай поселять його хоч i на отакунькому краечку, хоч i на самiй границi i пiд пильною вартою, абись в рiдному краi, в Украiнi. За це вiн готовий був i заставу дати. Бо в чужинi з журби околiе, як бездомний пес. А щодо Хроськи, себто Єфросинii Дорошенко, то вiн з нею i вдома щастя не мав, а тут i поготiв не матиме. В обхiд Самойловича в Сосницю послав лист до братiв Григорiя та Андрiя. Андрiй, з’iздивши в Батурин, заявить гетьману, що «писав до нього брат Петро через свого челядника, закликаючи: якщо його, Петрова жiнка покинула своi злi вчинки й живе так, як обiцяла, коли Петро забирав ii назад з монастиря, то нехай Андрiй ii присилае; коли ж за нею е якiсь поганi вчинки, то нехай напише йому, нiчого не потаiвши… Андрiй брату написав i тепер йому, пiддячому, скаже: коли брат Петро за злочиннi ii дiла наложив було на неi чернечi шати, а потiм, бачачи, що iх дочка виростае в сирiтствi в молодих лiтах, зглянувся над нею, злочинницею, i взяв ii до себе за жiнку по-прежньому, а вона йому пообiцяла, що вже довiку не буде нiчого пити, тому, що по-п’яному чиниться всяке погане дiло. Але по вiд’iздi Петра в Москву почала вона огидно впиватись i ходити потай його, Андрiя, й чинити поганi вчинки. І ось тепер, приiхавши в Сосницю, сказав вiн iй збиратися iхати до Петра, а вона при батьковi своему, при Яненковi, казала йому, Андрiю з криком: якщо вiн силомiць одiшле ii до Москви, брат його Петро не доживе на свiтi. І тому, чуючи такi слова ii, вiн, Андрiй, прохав гетьмана до якогось часу ii до брата не посилати».

Зважаючи на це, Самойлович вирiшив не вiдпускати до Москви Єфросинiю i про все написав царевi. Юдiну ж, пiддячому з Москви, на словах додав: насильно посилати Дорошенкову жiнку до Москви не може, хоча б тому, що мати ii, як i брати московського бранця будуть пасталакати (та й сама Хроська про те пiд п’яну руку телiпатиме), що то вiн, гетьман Самойлович, послав ii бозна-куди з Украiни. І люди так подумають. До всього ж Дорошенко у своiх листах до нього жiнки не згадуе, а благае його самого повернути в Украiну. І взагалi, йому жалько Дорошенка, бо де це бачено, щоб жiнка таке чинила, як його, скiльки вiн з нею намучився. Хай уже хоч у Москвi вiдпочине вiд тiеi п’янички. Нема на свiтi гiршого, як власна жiнка п’е, наче той бурлака. Хай вiдходить Дорошенко в Москвi, рятувати його треба од жiнки, а не посилати ii до нього в Москву – вона його там своею пиятикою доконае!

Пiддячий Юдiн тодi нi з чим повернувся в Москву.

Дорошенко подякуе в листi до Самойловича за те, що той удержав його «малоумну господиню» i не прислав ii в Москву, i знову благатиме посприяти, щоб вiн таки повернувся додому, хай гетьман призначить йому будь-яке мiсце для проживання, аби в Украiнi, аби вiн мiг спокiйно жити й утерти материну сльозу. Заодно просив взяти з його запасiв хлiб, масло, сир та iнший харч i вiдправити його матерi…

Але Москва на своему затялась. Юдiна, що не виконав ii повелiння, суворо покарала, а до Батурина вiдрядила стольника Карандеева. Із ще сердитiшим повелiнням: будь-що привезти у Москву Єфросинiю – хоч п’яну, хоч тверезу, а щоб вона була в бiлокам’янiй, i все тут!

Карандеев висловив Самойловичу царське невдоволення: чому Єфросинiя Дорошенко досi не в Москвi?

І дещо пiдняв – бодай i краечок – завiси, щодо його суперника.

– Цар держить Дорошенка в Москвi в твоiх iнтересах, гетьмане, – втовкмачував Самойловичу (гетьман слухав, покiрно кивав головою, червонiючи, що якийсь стольник наказуе йому, гетьману Украiни, як своему задрипаному стрiльцевi). – Аби Дорошенко не учинив на Украiнi якогось заколоту i не вiдiбрав у нього, вiрного пiднiжка Москви, булаву i не затiяв у спiлцi з татарвою i турками боротьбу проти Росii, на яку вiн великий мастак! А тому не зрозумiло Москвi, чому вiн, гетьман Самойлович, домагаеться перед царем повернення свого суперника в Украiну.

Самойлович поспiшно вiдповiв:

– Передайте дякам у приказi i в першу чергу царю-батюшцi, що я й не думав просити Москву, аби Дорошенка повернули в Украiну – боронь мене Боже од такого хибного кроку! То я, вiдповiдаючи Дорошенковi на його слiзнi прохання допомогти у справi повернення в Украiну, просто йому пiдiгрував, що, мовляв, посприяю його поверненню. Я розумiю, що Дорошенковi в Украiнi бути не можна – неодмiнно проти царя затiе змову. Може, й у спiлцi з татарами, з якими у нього мiцнi зв’язки – аби вiдiрвати Украiну вiд Росii. Вiн такий. За Украiну на все пiде. Приятелiв i однодумцiв у нього тут багацько i серед козакiв, i серед старшини. Та й серед поспiльства. І чернь за ним пiде. Тож мiсце Дорошенку в Москвi, пiд наглядом стрiльцiв. Хай дякуе царевi, що той хоч життя йому зберiг. І тримае його в столицi, наче й справдi свого гостя.

Через Карандеева гетьман передав у Москву всi листи, якi вiн останнiм часом отримав вiд Дорошенка – хай вивчають iх i знають, з ким мають справу. Та Дорошенко з самим дiдьком укладе угоду, аби зробити Украiну вiльною i незалежною, а не тiльки з татарвою.

Хоча… Самойлович у душi теж був не проти цього – щоб бути гетьманом не на побiгеньках у московитiв, а незалежноi держави, як то й годиться бути главi уряду. Та й не ворог вiн Украiнi. Але… Ситуацiя так складаеться нещасливо для бiдноi Украiни. А воно ж i гетьманом хочеться бути, i Москвi треба годити. Інакше булаву в один мент утратиш, як утратив ii Дорошенко. Бо коли б не ставав з Москвою на прю, то й досi був би гетьманом. Тож Самойлович служив Москвi не так з переконань (та i якi переконання, щоб з Москвою? Хiба вiн запроданець?), як пiдкоряючись тiй силi, яка, власне, й зробила його гетьманом. Мусив бiлокам’янiй вiддячувати вiрною службою. Старався. З безвиходi. А що мав робити – непокiрних Москва не потерпить.

Бiдний Самойлович, вiн навiть i не пiдозрював, що його чекае ще гiрше вигнання, яке спiткало Дорошенка, бо Москва, якiй вiн так вiрнопiддано служив, вчинить з ним ще крутiше i зовсiм уже пiдло…

Хоч Дорошенка й утримували в Москвi нiби ж на всьому готовому (принаймнi такi чутки ширили серед приiжджих Украiни: «Ви тiльки подивiться, ваш Дорошенко в самому Кремлi живе, по сусiдству з царем – якоi ще трясцi йому треба? То вiн сам не хоче в Украiну повертатися»), насправдi ж вся «турбота» про нього була для чужих вух, гетьман мусив сушити голову, як самому прохарчуватися та ще й нагодувати людей, що були з ним.

На той час його вже переселили з Кремля (пiсля скарг, що кремлiвська приказна iзба непридатна для житла) у Великий Посад, в будинок якогось Бiлiбiна. І там, як вiн скаржився, його, «гостя i радника царя», посадили пiд варту. Охорона дратувала. Сотник i сiм стрiльцiв ревно стерегли гетьмана вдень i вночi, наглядаючи за кожним його кроком. І що взагалi поводяться з ним брутально… Врештi, в думних дякiв урвався терпець, i тодi з’явився дивний царський указ: видiлити для охорони Пйотра Дорошенкi нових, бiльш достойних стрiльцiв, але числом не сiм, а – дванадцять. Їм заборонялося будь-кого пускати в двiр, де жив Дорошенко, особливо торгiвцiв тютюном та горiлкою (у дворi був якийсь склад з горiлкою й тютюном), але постоялець i на цей караул поскаржився, що вiн не дае йому спати своiм криком та галасом, а тому «нема зовсiм спокою, справжня неволя». Заодно царський гiсть скаржився дякам, що не може навiть сам прохарчуватися, не кажучи вже про челядь. Прохав дати корм на 5 коней i на 3 челядникiв, а всього у нього було 13 коней, а ось пасти iх не було де.

І це вдалося заладити. Цар дозволив Пйотру Дорошенкi пасти своiх коней на двiрцевих луках. Ще й пiд наглядом царських конюхiв.

А тим часом до Москви iхала Єфросинiя Дорошенко – уряд таки домiгся свого. Їхала жiнка не як приватна, а наче офiцiйна особа. Карандеев повiдомив Малоросiйський приказ, що з жiнкою Дорошенка iде 8 «скарбних» (з майном) возiв, ридван i коляска, а запряжено у вози по двое коней, за ними слiдуе 5 возiв з усiлякою «рухляддю». Пiд усi тi вози беруть коней по мiстах i «ямах» (пошта) по 30 i 40 голiв. Провожатих з ними шестеро чоловiкiв i одна жiнка та ще 8 москалiв для нагляду «за порядком», що в Сосницi «у дворi Дорошенка» залишилась його мати Дорошенчиха, брат Григорiй живе iз своiм двором у Сосницi, а менший брат Андрiй iз своiм двором у Воронежi (сотенне мiстечко Нiжинського полку). А ще повiдомляв Карандеев царевих дякiв: у Москву женуть коней Дорошенкових, скiльки iх, вiн не знае, а волiв i корiв не женуть.

Будинок Бiлiбiна уже дихав на ладан i потребував спiшного ремонту, дяки обiцяли «ось-ось» привести його в божеський вигляд, але обiцянка, як вiдомо, цяцянка. Житло то починали на хiп-хап лагодити, то майстри кудись зникали, а час iшов. Зрештою, в липнi Дорошенко написав думному дяку Ларiону Іванову (лише через нього зносився з урядом) сердитого листа: ось-ось приiде його жiнка, а в хатi ще нiчого не готове, а ще треба ж направити пiдлогу, полагодити вiкна, стелю, навести лад у дворi. Заодно прохав видiлити грошей i на жiнку та на ii челядь. Скаржився, що якiсть ремонту залишае бажати кращого, хоч покоi й побiлили, але груба в одному з них негодяща, з трiщин йде дим, прямо валуе, тож покоi скоро закоптяться, вiконниць i столiв немае в жоднiй кiмнатi, стеля благенька, дах сяк-так покритий гонтом, як дощ, то крапае на голову.

До гетьмана за велiнням царя прибув пiддячий Торопов.

Дорошенко виклав по пунктах своi вимоги: хоч цар i дав йому двiр, але невiдомо, чи у власнiсть, чи в тимчасове користування, i вiн, Дорошенко, не вiдае, чи йому до скону лiт доведеться в Москвi жити, чи цар вiдпустить його в Украiну. Якщо ж цар дав йому двiр у повну власнiсть, то хай би видав на це грамоту, якщо ж цар його в Украiну не вiдпустить (а до цього йдеться), то хай би дав йому якесь сiльце, щоб було чим прогодуватися, адже без своеi худоби прожити не можна, у Москвi дорожнеча, а вiн, не маючи власних запасiв, усе мусить купувати за грошi; покоiв малувато, нiде йому усамiтнитись, бо не мешкати ж йому разом з челяддю, та ще й бiда, як приiде жiнка, то як вона тут буде мешкати, адже в дворi все ще живе стороння людина – якийсь дяк Харламов, i його треба негайно вiдселити…

Дяка обiцяли вiдселити i не вiдселяли, будинок, не довiвши до ладу, облишили ремонтувати, i все повернулося на круги своя. А на чергову скаргу царю вiдповiли, що йому зараз пiдшукують нове житло – бiльш пристойне.

І врештi-решт знайшли. У Китай-городi, другiй фортецi (пiсля Кремля) царюючого граду. Стiни Китай-города були невисокi (в порiвняннi з кремлiвськими), бiля шести метрiв заввишки (такою ж була i iхня товщина, що в пiвтора метри перевищувала товщину кремлiвських стiн – це щоб фортеця могла витримати обстрiл гармат, що тодi вже набували великого поширення), з 14 баштами i безлiччю бiйниць, розташованих у три яруси – щоб можна було обстрiлювати противника навiть тодi, коли б йому вдалося пiдiйти й зовсiм близько. Гуляючи Китай-городом, Дорошенко то там то там бачив попiд стiнами купи великих бiлокам’яних ядер – ними, правда, не стрiляли, бо де ж таких гармат здоровенних вiзьмеш, а просто скочували зi стiн на голови противнику. Але, мабуть, нiхто не квапився штурмувати Китай-город, i купи ядер мирно собi заростали бур’янами попiд стiнами.

Пiсля Кремля Китай-город, збудований iталiйським майстром Петроком Малим, був другою надiйною цитаделлю Москви. Вийти непомiченим з Китай-города Дорошенко не мiг (як i без дозволу) – ворота в стiнi пильно охороняли стрiльцi.

З документiв видно, що для Дорошенка було куплено будинок за 700 рублiв i одночасно видiлено на його сiм’ю, на челядь, i на корм для коней 936 рублiв i 16 алтин на рiк. Також було обiцяно «розглянути питання про видiлення Дорошенку сiльського маетку для проживання».

Але навiть така ласка, як обiцянка уряду щодо маетку, не обрадувала вигнанця. Вiн знову (вкотре!) пише Самойловичу сердиту (час благальних листiв вже минув) суплiку: коли вже його повернуть в Украiну? Хiба гетьман не визначав Дорошенковi на життя Сосницю, щоб там тихо та мирно доживати вiку? Хiба генеральнi старшини йому того не обiцяли – хоча б суддя Семен Кульженко та вiйськовий канцелярист Іван Скоропадський, теж вiд iменi гетьмана Самойловича? Чи гетьман Самойлович про те вже забув? Хiба пiд Чигирином, як Дорошенко здавав гетьману та князю Ромодановському булаву i взагалi клейноди та мiськi гармати i дав згоду на вхiд до мiста московськоi залоги, хiба йому, Дорошенку, не було тодi врочисто обiцяно вiльно проживати, де вiн захоче, i «прежнiх дiл його не згадувати»?

А що вийшло? Його силомiць i вiроломно, порушивши всi обiцянки, забрано до Москви i тут мимо його волi утримувано. Допоки вiн буде каратись i мучитись в чужiй йому Москвi камен, що душить його своiм камiнням? Тутешнiй цар хай живе де хоче, а вiн, Дорошенко, бажае жити тiльки в Украiнi, в отчизнi своiй милiй, i нiде бiльше, бо нiде так гарно украiнцевi не живеться, як удома, в Украiнi милiй. Коли б Украiна була тут, то вiн би i тут жив, але тут немае Украiни, i тому в нього немае життя. То коли Самойлович поверне його в Украiну i буде дотримуватись свого слова, даного йому, Дорошенку: ти будеш жити i вiку доживати на батькiвщинi?

Гетьман Самойлович (певно, йому вже набридли такi докори засланця), одписав – спасибi, що хоч одповiв по-людському: в листах до нього Дорошенко скаржиться на свое життя в Москвi i запитуе, допоки його держатимуть у Москвi? Здрастi, я ваша дядина! Але хiба йому, Дорошенковi, не вiдомо, що в Москву його забрано з наказу самого царя московського, а не з якоiсь неприязнi з боку його, Самойловича, i що це Дорошенко сам добре знае… А вiн, Самойлович, царями не командуе, бо й сам мусить iх покiрно слухатись. Чого i йому, Дорошенку, бажае (лист було писано з розумiнням, що суплiку в Москвi прочитають дяки i ще раз переконаються у його, Самойловича, вiрностi). Насамкiнець гетьман повiдомляв, що Дорошенкова худоба вже в Сосницi, що хоч з сiном цього лiта було скрутно, але для Дорошенковоi худоби сiно видiлили, i що вiн, Самойлович, i далi дбатиме про iнтереси Дорошенка та його сiм’i. А де йому жити – в Москвi чи в Украiнi, – то це не вiн вирiшуе, як Москва велить, так i буде, бо всi ми ходимо не тiльки пiд Богом, а ще й пiд Москвою, i про це не треба забувати, а вiрною службою домагатися в царя ласки, i все тодi буде добре. А жити можна всюди, i в Москвi теж. Хiба Украiна, дивувався Самойлович, рай земний, що Дорошенко так прагне сюди повернутися? Овва! Для достойних мужiв батькiвщина там, де iм краще i де вони з обов’язку служби мають перебувати. От син мiй, Семен, додав далi гетьман, живе в Москвi i вже став справжнiм московитом i великоросом i вважае, що кращого мiсця для життя, як Москва, i немае.

І ще додавав: вiн завжди дбатиме про Дорошенка та його сiмейство i не залишить його без своеi зичливоi уваги i завсiди буде про нього клопотатися…

Дбатиме! Клопотатиметься! Ще i як! Тут Самойлович обiцяв правду, чистiсiньку правду. Тiльки дбатиме й клопотатиметься навпаки. Вбачаючи в особi Дорошенка свого единого i достойного суперника, якого треба остерiгатися, i чим швидше його буде запроторено бодай i на край свiту, тим краще для нього, Самойловича. До всього ж Самойлович навiть заздрив Дорошенку, iнтуiтивно вiдчуваючи в ньому бiльш значнiшого мужа, як вiн сам, i навiть якось скаржився представниковi Москви стольнику Деремантову, що з Москви пишуть надто шанобливi (так йому здавалося) грамоти до Дорошенка (ще коли той був при владi), в яких навiть старшину його називають… старшиною, тодi ж, як усiм вiдомо, доводив попович, що справжня старшина бувае лише при ньому, гетьмановi Самойловичу, тож Дорошенко, отримуючи такi грамоти, i вважае себе гетьманом i взагалi зацною особою, а його, Самойловича, величае якимось там… поповичем! Бiльше того (просто жах!) до нього, Дорошенка, пишуть з Москви з «вичемъ», себто величають у грамотах Дорошенка лише по-батьковi, нехай би цар (Самойлович у боротьбi, власне, в метушнi проти Дорошенка, опускався й до такого рiвня) наказав писати до Дорошенка без «вича» i без старшини…

Вiдчувши, що Дорошенко в Москвi так i «не злигався» з дяками i отже, не буде йому мстити, використовуючи московитiв, Самойлович розвинув бурхливу дiяльнiсть, щоб Москва «не здумала» повертати Дорошенка в Украiну – його ще тiльки тут не вистачало! Хай до кiнця свого вiку живе в Москвi чи деiнде (Росiя велика, i цим гетьман натякував, що Дорошенка можна заслати i на ii околицi, сирiч до Сибiру). Та й боявся гетьман Івашко, що, повернувшись на Вкраiну, Дорошенко затiе проти нього змову i з допомогою запорожцiв вiдбере в нього булаву, а ще одного змагання з ним вiн вже не втримае, з нього досить i того, що вiн пережив, поки Дорошенко не здав булаву. Тож гетьман i заходився страхати Москву Дорошенком. Чи не в кожному листi, про що б не писав, про що б не доносив, неодмiнно застерiгав: пильнiше стережiть Дорошенка, аби вiн, бува, п’ятами в Украiну не накивав. Бо, як не доведи Господи, повернеться гетьман Петро в Украiну, його тут зустрiнуть яко героя i лицаря, тож вiн зело нашкодить Москвi, адже у нього, Самойловича, е данi, що турки ждуть не дiждуться повернення Дорошенка, щоб його проголосити гетьманом чи «Великим князем Украiни», i приеднати ii до себе… Пiсля таких листiв дяки частiше нагадували стрiлецькому воеводi пильнiше стерегти знатного малороса, а вчинить вiн спробу втекти в свою Малоросiю – догнати i на мiсцi знищити, а тiло спалити i попiл розвiяти, щоби вiд нього й могили не лишилося, бо й до могили неодмiнно будуть приiздити малоросiйськi сепаратисти…

До всього ж i ситуацiя в роках 1677—1678 в Украiнi змiнилася на гiрше. Дорошенко пильно слiдкував за подiями на батькiвщинi, в центрi яких став Чигирин, де розгоралася вiйна, що пiзнiше iсториками буде названа Чигиринською – першою i другою.

Чигирин був його рiдним мiстом i батька його рiдним мiстом, i дiда його рiдним мiстом. Батько його належав до заможного козацького роду, мав свiй дiм i грунт в Чигиринi, ще й землi на його околицi. Та й добро його, нажите протягом усього життя, все ще частково залишалося там, у рiдному мiстi, куди вже прийшла вiйна. (Якщо його, звiсно, ще не розiкрав Самойлович, хапун, ласий до чужих статкiв!). Але не це хвилювало Петра Дорофiйовича в Москвi. Чигирин – спершу центр сотнi в роках 1638—1647, коли там служив сотником Богдан Хмельницький, потiм полкове мiсто Чигиринського полку, що складалося з 19 сотень. Свободолюбиве мiсто! В яких тiльки повстаннях не брав Чигирин участi – Наливайка, Федоровича, Павлюка. А вже визволений з-пiд влади Польщi Богданом Хмельницьким, вiн став столицею украiнського гетьманства, козацькоi вольноi республiки i мiсцеперебуванням гетьманiв – самого Хмельницького, Івана Виговського i його, Петра Дорошенка.

В Украiнськiй радянськiй енциклопедii можна прочитати сьогоднi таке: «70-х рр. XVII ст. правобережна частина Черкаського полку (його територiя була розiрвана навпiл сумнозвiсним Андрусiвським перемир’ям Росii та Польщi – В. Ч.) була ареною тривалоi боротьби росiйсько-украiнського вiйська проти П. Дорошенка (який, мiж iншим, тодi перебував у московському полонi – В. Ч.) i турецько-татарських завойовникiв».

Це так i… трохи не так. Коли Дорошенко, втративши вiру в перемогу, обкладений з усiх бокiв поляками, росiянами та прихильниками лiвобережного гетьмана Івана Самойловича, здав булаву i Чигиринський замок на Тясминi i був вiдправлений спершу як приватна особа в Сосницю на Чернiгiвщинi, а потiм негадано до Москви, турецький султан вирiшив повернути пiд свiй протекторат Украiну, бiльша частина якоi вже була захоплена Москвою. Року 1677 (коли Дорошенка вже не було в Украiнi) велика турецько-татарська армiя Ібрагiм-пашi пiдступила до Чигирина. Юрася Хмельницького, невдаху-сина великого Богдана, в татарському полонi, де вiн тодi перебував, було проголошено гетьманом Украiни (чи то пак – «Великим князем»). Вiн прийняв протекторат Туреччини – так розпочалася перша Чигиринська вiйна. Ібрагiм-пашi тодi не вдалося взяти гетьманську столицю i посадити в нiй нового гетьмана Юрася Хмельницького, росiйськi вiйська князя Ромодановського та полки Самойловича вiдiгнали татар разом з новопризначеним гетьманом турецькоi орiентацii. Але Юрась Хмельниченко повторив свою спробу захопити батькову столицю. Туреччина оголосила вiйну Росii.

Влiтку 1677 року 120-тисячна армiя знову пiдiйшла до Чигирина, що його захищали 32 тисячi росiйських воякiв пiд орудою Ромодановського та 25 тисяч украiнських козакiв Самойловича.

І далi вiдбулося те, що до того не раз вiдбувалося i пiсля того десятки, якщо не сотнi разiв, буде вiдбуватися: один гетьман Украiни (Самойлович) московськоi орiентацii виступив проти другого гетьмана Украiни (Ю. Хмельницького), але вже турецькоi орiентацii, i почалася чергова братовбивча рiзанина мiж своiми, коли своi, пiдтримуванi чужинцями (в даному випадку росiянами i турками), убивали своiх. Три тижнi неподалiк Чигирина тривала мiжусобиця своiх, в ходi якоi з обох бокiв полягли тисячi й тисячi украiнських козакiв, так i не збагнувши перед загибеллю, а за вiщо ж вони кладуть своi молодечi голiвоньки?

Зрештою, турки з Юрасем Хмельниченком вiдступили, перегрупували своi сили, краще пiдготувались i влiтку 1678-го повернулися iз ще бiльшим вiйськом – розпочалася друга Чигиринська вiйна.

Ібрагiм-паша, Юрась Хмельниченко i тесть Дорошенка Павло Яненко пiшли вздовж Днiпра, займаючи мiста Канiв, Черкаси, Корсунь, Стеблiв та iншi мiстечка по Днiпру й Тясминi, виганяючи з них прихильникiв Самойловича (а вiдтак i Москви) i, зрештою, пiдiйшли до гетьманськоi столицi. Об’еднана турецько-татарсько-украiнська армiя близько мiсяця ламала опiр росiйсько-украiнськоi армii – своi вiдводили душi, убиваючи своiх, знищуючи своi ж мiста, мiстечка i села. Обрii днями були затягненi чорним димом нелiчених пожеж, всюди палахкотiли зловiснi зарева, й у сплюндрованих мiстах, мiстечках та селах лежали гори трупiв.

Братовбивча рiзанина не принесла успiху нi прихильникам «князя Украiни» Юрася Хмельницького з татарами й турками, нi гетьману Самойловичу з росiянами. Обидвi сторони виснажилися до краю, почався голод у вiйськах (привезенi з собою припаси скiнчилися, а взяти було нiзвiдки, все навколо було знищено дотла).

Не змовляючись i не замиряючись, супротивники нарештi почали один вiд одного вiдходити. А втiм, першим почав вiдступ нiби Юрась Хмельниченко, хоч вороженьки його й не переслiдували – не мали достатнiх для того сил. І тiльки горезвiсний «князь Украiни» вiдiйде вiд Чигирина за Днiпро i поверне в бiк Криму зализувати рани, до напiвзруйнованого Чигирина пiдiйде росiйське вiйсько. І – донищить його. Все, що не було сплюндроване росiйсько-украiнським та украiнсько-татарсько-турецькими вiйськами, буде донищене князем Ромодановським та його прибiчниками з табору Самойловича.

Чигирин, що на той час вже майже тридцять рокiв був столицею козацькоi республiки, що всi цi роки боролася за волю i незалежнiсть, столицею, звiдки проти росiйських окупацiйних вiйськ йшли полки Івана Виговського, потiм Петра Дорошенка, частково й сина Богдана Хмельницького – для Москви гетьманська столиця була бiльмом на оцi, пороховим льохом, звiдки на всю Украiну розбурхувалося полум’я боротьби за волю. Вже тодi Чигирин став символом украiнськоi незалежностi, ii гетьманства та уряду; символ гетьманства i його оплот треба було будь-що стерти з лиця землi. Щоб малороси i думати забули про столицю своеi звитяги – досить буде з них i Москви, тож хай ii вважають своею столицею. Скориставшись Чигиринською вiйною 1678 року, князь Ромодановський i знищив недознищений Чигирин, перетворивши його на купу руiн та згарищ. Вцiлiлий люд з тих краiв кинувся тiкати за Днiпро на Лiвобережжя до московських воевод, що й треба було Москвi. Князь Ромодановський звелiв збиратися i Самойловичу – мiсто Батурин було вибране i видiлене йому як столиця для його уряду, а про Чигирин Хмельницького – Виговського – Дорошенка велено було забути назавжди!

Гiрко переживав Петро Дорошенко вiстку про знищення рiдного Чигирина. Мав таке вiдчуття, що тепер йому вже назавжди заказана дорога на Украiну. Та й столицi його вже не було, його товариство або в землi лежить, або в татарськiй, польськiй, турецькiй чи московськiй неволях конае, а тi, хто вцiлiв, перебiгли до Самойловича. Та й боявся московський уряд, що Дорошенко, повернувшись на Украiну, неодмiнно вступить у змову з турками. Тож кiлькiсть стрiльцiв, що його охороняла, була рiзко збiльшена, а самому гетьману було нарештi прямо заявлено: про повернення на Украiну i думати забудь! Та й Украiни давно немае, а е Малоросiя, немае вже i твоеi гетьманськоi столицi, а в Батуринi сидить наш вiрний слуга i пiднiжок, який першим схопить тебе i нам видасть, якщо ти ризикнеш поткнути на Украiну носа… Все! Чекай свою жiнку в Москвi i живи, як живуть московити i по тому – край!



Минув уже рiк, як Єфросинiя Дорошенко, в дiвоцтвi Яненкiвна, з волi росiйського царя була привезена в Москву до свого чоловiка, проте жоною (а вiнчана ж, перед Богом жона!) йому так i не стала. Бо вже й не могла нею стати. Недовгi роки iхньоi злагоди на самому початку подружнього iхнього життя, спiльноi любовi, що принесла iм доньку Марiйку, здаеться, спливли навiки – як за водою. Їдучи в Москву, на однiй з пiдвiд «з рухляддю» Єфросинiя везла двi бочки вина.

– Любовний гостинець для чоловiка, – казала, прощаючись в Сосницi з сусiдами. – Еге ж, iду до Петра у саму Москву – цар мене запрошуе. Так i звелiв Самойловичу:

а привези-но менi до Москви Єфросинiю Дорошенко на моi яснi очi!.. І оце мене повезуть до гетьмана мого, який уже знудьгувався без мене i виглядае мене щодень… То я й прихопила для чоловiченька гостинчика – двi бочки винця. Хтозна, чи е воно в Москвi, та ще таке добре, як на Украiнi? Буде йому од мене радiсть. Зустрiнемось, та як засядемо коло бочечки з чоловiченьком любим (вже була досить хмiльненькою, коли так ласкаво щебетала). Ой, засядемо ж!..

Вони й посидiли. Чоловiк спершу зрадiв привезеному вину, але швидко до нього й охолов. Навiть занепокоiвся. Благав ii не пити.

– Пе-етрику… всього лише один-единий корячок… – лащилась до нього. – Манюнiй-манюнiй. Га, Петрику? Ми ж стiльки не бачились, заради нашоi зустрiчi й нового життя. Га, Петрику?

Дорошенко вже вiдвик вiд отого «Петрику» i розтанув, як вiск на сонцi. Та й повiрив на якусь мить, що тепер у них i справдi почнеться нове життя, бо жiночка таки нарештi схаменулася. І в тому новому життi вiн буде Петриком, а вона – Хросенькою, як колись. Як тодi, в Чигиринi, коли сяяв мiсяць уповнi, а вони сидiли в садку i слухали солов’я, i вiн ii трепетно пригортав до свого серця…

Наiвний! Єфросинiя в перший же вечiр по приiзду до Москви, почавши з манюнього-манюнього корячка, так напилася, що вiн i отямитись не встиг, як вона вже була готова, що вже бiльше й не вихмелялася, а тiльки додавала ще i ще…

І Петро Дорофiйович так i не мiг збагнути у своему московському життi: одружений вiн чи нi? Мае жiнку (так мовби ж мае), чи все ще одинакуе? Виходило, що таки одинакував – при живiй жiнцi, яка до того ж була поруч. Жили мовби ж в однiм будинку, принаймнi пiд одним дахом, в однiм дворi iнодi здибувалися, а удвох наодинцi, не кажучи вже про спiльну постiль, як то подобае жонi та чоловiку, так за рiк жодного разу й не були. Єфросинiя за рiк так i не змогла вихмелiти i бодай згадати, що в неi е чоловiк, як знову напивалася. А з упитою – не розмова. Та вiн i говорити з нею, постiйно пiд хмелем, не хотiв. І тим бiльше, сприймати ii як жiнку (п’яна жiнка – що може бути огиднiшим?).

Махнув рукою – пропаща! Ума iй не вставиш, на добрi слова не звертае уваги, а зв’язувати iй руки не будеш. А не дай випити – таке вчинить, що хоч хапай шапку та хутчiй тiкай з хати у свiт за очi!..

Спали в рiзних помешканнях, тижнями, бувало, не бачились. А коли й здибувались, то вiд неi, запухлоi, закудланоi, передчасно зiв’ялоi й постарiлоi i наче вичавленоi, несло таким перегаром, що вiн волiв би ii краще й зовсiм не бачити. І на чiм свiт стоiть кляв царя, якому раптом забандюрилось привезти до Москви ще й Хроську…

Та вона чоловiка вже й не потребувала – вина вистачало. У неi з’явилися московськi подруги, такi ж ханиги, як i сама, московки до краю зiпсутi, i тi любительки дармового вина замiняли iй все – чоловiка, сiм’ю i свiт Божий…

Як вiн не намагався iх позбутися (навiть царськi стрiльцi, що за ним чи не назирцi ходили, не могли впоратися з любительками Бахуса) – марно. Зриваючи i без того вже зiрваний голос, кричала запухла Хрося:

– Тебе забрали москалi в свою Московiю, що не слухався ii, не корився – так тобi й треба! А мене за що сюди загребли? Нащо ти бiгав до царя, щоб мене в Москву привезли, га? Я, може, з горя-бiди п’ю. Бо в неволi. Додому хочу! – кричала на пiв-Москви, хоч насправдi iй все одно було де пити, – в Сосницi чи в Москвi. – Вези мене до матiнки додому!

Хоч матiнка ii вже давно була на тому свiтi.

Йому вже йшов 53 рiк, все вiн на той час втратив: владу, сiм’ю i що найважливiше – Батькiвщину. Шкода було i дружини пропащоi, i самого себе. Теж, здаеться, пропащого. Все лишилося в минулому, попереду тiльки неволя, гiрке вiдчуття програшу, чужа йому Москва, чужий цар, в чиiх холопах вiн мае вiк звiкувати, i п’яна жiнка пiд боком – справдi, ворогу такого не побажаеш.

Пропаща дружина, пропаща справа, якiй вiн служив, i сам пропащий. Украiна потихеньку починала засинати в московськiй неволi, по ii мiстах i мiстечках сидiли московськi воеводи, якi й стали справжнiми правителями Украiни, перехрещеноi на Малоросiю… Дожилися.

Рiдний Чигирин лежав у руiнах, Самойлович сидiв у Батуринi та злякано пересилав у Москву листи, що iх з Москви надсилав йому Дорошенко, все ще вiрячи – з останнiх сил вiрячи, – що украiнський гетьман щось-таки може… Марно!.. Гетьман сам доживав останнi своi роки на волi, хоч i пiд наглядом московських воевод, а попереду його чекало ще гiрше вiд того, що випало йому, Дорошенку…

Останнiм часом про Дорошенка нiби забули в Кремлi, та й дяки Малоросiйського приказу не докучали йому, як ранiше – чи набрид вiн iм, чи вони певнi, що вiн уже нiде не подiнеться, вiн уже сидить надiйно в iхнiх силках…

Аж раптом згадали й за нього. У зв’язку з чим? Вирiшили його подалi вiд Москви запхнути. Восени 1679 року до нього з’явився дяк Бобiнiн (заступник Ларiона Іванова, «опiкуна» його) i повiдомив полонянику новий царевий указ:

– Царевi вiдомо учинилося, що Пйотр Дорошенко терпить скруту в iжi та питвi, а тому, зласкавившись над оним, цар призначае його своiм воеводою у Великий Устюг…

Для Петра Дорофiйовича це було повною несподiванкою. Яким воеводою? Де той… Великий Устюг?..

Дяк вiдповiв, що од Москви буде 600 верстов, але, поспiшно додав, городок славний, многолюдний…

– Але ж цар обiцяв менi свою ласку…

– Цар i ощасливлюе тебе своею ласкою. Устюг – мiсто вигiдне для кормленiя…

Вiн тодi вiдмовився, назвавши це новим засланням на край свiту християнського, але не минуло й кiлькох днiв, як йому раптом запропонували поiхати… Теж воеводою, тiльки вже у якусь В’ятку. Хотiв було вiдмовитись – от причепилися зi своiм воеводством! Потрiбно воно йому, як коровi сiдло! – хотiв i… раптом несподiвано для самого себе погодився. Спокусили платнею – 1000 рублiв на рiк. Та й набридло в дякiв Малоросiйського приказу канючити на прожиття. У В’ятцi ж врочили йому сталу платню. І вiн дав добро. У В’ятку – то й у В’ятку, хоч i до чорта на кулички, аби лишень мати хоч якийсь заробiток. Керував Украiною, покеруе i якось В’яткою – чи й не дивина!



В’ятською землею (незалежною вiд московитiв, як i вiд суздальських та ростовських князiв) звався край у басейнi верхньоi та частково середньоi течii рiки В’ятка. В VI – Х столiттях там, крiм в’ятичiв, ще й iншi племена жили, росiйське поселення там виникло лише в другiй половинi XIV столiття в середнiй течii В’ятки. В’ятичi довго залишалися в’ятичами, не пiддаючись асимiляцii. Їхнiй союз племен тримав територiю в басейнах рiчок Оки, Угри i Москви та у верхiв’ях Дону. Займалися землеробством, скотарством, мисливством, рибальством. У XII столiттi в’ятську землю внаслiдок мiжусобиць подiлили мiж собою суздальськi та чернiгiвськi князi, а вже в XIV столiттi Московське велике князiвство, чия столиця Москва теж знаходилась на в’ятськiй землi, окупувало весь в’ятський край i назавжди приеднало його до своiх володiнь.

Ще в «Повiстi врем’яних лiт» Нестор писав про в’ятичiв, що вони «жили в лiсi, як всякий звiр, iли все нечисте, i соромослiв’я в них при батьках i при снохах. І брачення у них не було, а грища ж мiж селами. І сходились на грища, на танцювання. І на всiх бiсiвськi пiснi, i тут умикали собi жiнок, хто з якою зговориться; мали ж по двi i по три жони. А коли хто помирав, творили над ним тризну, опiсля робили вогнище велике, i клали на вогнище померлого (в колодi) i спалювали. Потiм збирали костi, вкладали в невеликий осуд i виставляли на стовпi на путях, як то роблять в’ятичi i зараз»…

А потiм, додае лiтописець, такий обичай, як у в’ятичiв, мали тодi радимичi, сiверко, кривичi та iншi поганi, що не вiдали закону Божого, а самi творили для себе закон.

Себто були язичниками.

Язичниками вони (як i iншi тамтешнi племена) залишалися ще й у часи Дорошенкового заслання в Москву, себто i через сiмсот рокiв пiсля хрещення Русi.

Тож i засланого украiнського гетьмана було послано у В’ятку[4 - До 1781 року – Хлинов, до 1934 – В’ятка, потiм Кiров. За царизму – мiсце полiтичного заслання. Першим засланцем у В’ятку став украiнський гетьман П. Дорошенко, О. Герцен та М. Салтиков-Щедрiн опиняться там через столiття.] ще з практичною, як би ми сьогоднi сказали, з iдеологiчною метою: «дабы» украiнський гетьман «там споспешяствовал обращению в православие вотяков и прочих инородцев». Як iх там «обращал в православие» Петро Дорошенко, даних немае, але тепер там усi «iстинно рускiе». Виходить, таки постарався. А удмурти (нащадки вотякiв) нинi там усi православнi.

У В’ятку з чоловiком змушена була поiхати i Єфросинiя – хоч вони й не жили як чоловiк та жiнка, але воеводi бути без жони не гоже. Тож вони й були чоловiком та жiнкою – про людське око.

Так i не вихмелившись, Єфросинiя передчасно пiшла з цього свiту вiд традицiйноi бiди всiх випивох – цирозу печiнки.

Поховавши свою нещасливу господиню, Петро Дорофiйович, хоч i грiх був великий, а все одно полегшено зiтхнув, наче з душi спав надто великий i тяжкий гнiт. Так воно, властиво, й було. І настало йому полегшення в цьому свiтi, а iй, либонь, у тому – царство iй небесне, земля пухом, хай спочивае там, коли не зумiла жити тут. В останнiй рiк вiн уже чекав ii смертi, чекав з надiею, що смерть порятуе не тiльки його, а в першу чергу ii, бо нещасна вже втрачала людську подобу.

Гiрко тодi казав:

– Щось у моему життi мае ось-ось змiнитися. Або я помру i за муки моi багаторiчнi потраплю на небесi до раю, або Хроська помре, i менi тут, на землi, буде рай без неi. Навiть у московськiй неволi…




Повiсть друга

За Москвою-рiкою. Солодка Гапочка, або Остання любов гетьмана



Скiльки б йому довелося погибiти у В’ятцi – один Бог знае. Мiг благополучно застряти в тiй глушинi й до скону лiт своiх. Москву це, навiть, бiльше б влаштовувало, анiж iзоляцiя гетьмана в острозi. Та й розголосу менше було б. Та i який розголос, як Дорошенко представляв мiську адмiнiстрацiю, царевий слуга, його зiрке око й мiцна рука серед iнородцiв Росii. Петра Дорофiйовича визволить iз В’ятки, як вiн згодом казатиме, щасливий випадок, а саме: року 1682, проживши всього 21 рiк (iз них шiсть останнiх вiдбувши на завеликому для нього тронi у завеликiй для нього шапцi Мономаха) помер цар-отрок Федiр Олексiйович – третiй на той час представник правлячоi династii Романових.

У Кремлi спалахнула боротьба (а втiм, вона там тлiла i за життя малолiтнього царя) за верховну владу мiж близькими до трону боярами. Кожна група i групка намагалася протягти на трон свого представника. Долучившись до всезагальних зловживань влади, що давно вже переповнювала чашу терпiння простолюдинiв, як холопiв, так i вiйськових людей, боротьба за трон вихлюпнулася за обороннi стiни Кремля i понеслася кривавою вiхолою по Москвi. Почалася Хованщина, стрiлецький бунт на чолi з князем Хованським, що тривала з весни й до осенi 1682 року i вже в новiтнiй iсторii буде названа бiльш благороднiше: московським повстанням. Коли через двiстi з лишком рокiв композитор Модест Мусоргський напише оперу «Хованщина», москвичi iз захопленням зустрiнуть народну музичну драму з епохи стрiлецьких бунтiв, а тодi, у 1682 роцi, московитам було не до захоплення. Як напишуть вже в радянськi часи, то було «антифеодальне повстання, викликане посиленням крiпосницького гнiту, зростанням зловживань боярсько-дворянськоi адмiнiстрацii (ясно, що малолiтнiй цар-отрок за свого життя i царювання з нею справитись не мiг – В. Ч.). Стрiльцi й частина жителiв Москви та ii околиць, зокрема холопи, найбезправнiшi з безправних, захопили Кремль (навiть високi мури й сторожовi вежi не стали iм на перепонi) i перебили багато вiдомих бояр, повiдрубувавши чимало знатних голiв. І все ж владi вдалося за допомогою вiрних iй частин придушити бунтарiв, а потiм, зiбравши дворянське ополчення, уряд у вереснi розправився i з вiрними стрiльцями, якi придушували невiрних стрiльцiв. Державний порядок у бiлокам’янiй, хоч i з величезними труднощами та цiною тяжких затрат, було вiдновлено.

Про хiд бунту уряд регулярно повiдомляв своiх воевод у мiстах, в тiм числi й в’ятського Дорошенка. Петро Дорофiйович уважно слiдкував iз своеi глушини за московськими подiями, що клекотiли в царюючому градi все лiто – був час, коли здавалося, що самодержавство вже не втримаеться.

«Для Украiни, – думав Дорошенко, – це було б спасiнням…»

Але уряд втримався, навпаки, ще й змiцнив свою владу, хоч незначнi поступки й зробив бунтарям.

З придушенням «Хованщини» в Кремлi з новою силою розгорiлася боротьба бiлятронних бояр за владу. Ковдру на себе перетягували Милославськi – пiсля всiх пертурбацiй i аби досягти хоч нетривкоi, проте згоди мiж рiзними групами бояр, дiйшли до полюбовного рiшення: коронувати вiдразу двох царiв (аби всiм догодити) на один трон: шiстнадцятилiтнього Івана Олексiйовича i десятилiтнього Петра I – синiв Олексiя Михайловича. Першого, Івана, було оголошено «старшим царем», а меншого, Петра – вiдповiдно «молодшим». Оскiльки царi з них по малолiтству були нiкудишнiми, iм видiлили регентшу i спiвправительку, iхню двадцятип’ятилiтню сестру Софiю Олексiiвну, яка не проти була стати i единовладною царицею. Возведення на трон зразу аж трьох царiв, представникiв Романових, було своерiдним компромiсом мiж ворогуючими групами бояр. Верх при Софii взяли Милославськi та iхнi прихильники.

Доля царюючоi трiйцi складеться по-рiзному: Іван Олексiйович, «старший цар» (це ж треба було придумати такий титул!), був хворобливим i безвольним, нездатний навiть десяцьким бути, а не те, що царем-самодержцем, а ось братик його Петро виявиться зовсiм iншим i в майбутньому здобуте титул «Великий». У 1689 роцi вiн зумiе усунути вiд влади сестру Софiю, а через дев’ять рокiв (сестриця все ще не полишала мрii захопити царство) вiдправить ii в Новодiвичий монастир, де ii насильно й буде пострижено в черницi. Царiв залишиться двое, i головним буде вже не «старший» цар, а навпаки, «молодший». Через сiм рокiв не без його допомоги «старший» цар пiде з цього свiту у вiцi тридцяти рокiв, «молодший» Петро зробиться единодержавним правителем Росii i зосередить в своiх руках всю повноту влади. Вiн i стане могильником украiнськоi незалежностi на столiття i самого iснування Украiни як держави. А Петро Дорофiйович так сподiвався, сидячи у В’ятцi, на нового «доброго» царя!

Але все це буде пiзнiше, а тодi, в рiк 1682, Софiя Олексiiвна, скориставшись вiковою малiстю братiв, захопить в своi руки владу, i ii прихильники бояри Милославськi займуть при тронi панiвне становище. Серед iхнiх однодумцiв не останню скрипку грали Горчакови, досить впливовий боярський рiд. Походили вони з роду колишнiх князiв Перемишльських i свого часу мали зв’язки з украiнськими козацько-старшинськими родами, тож згадку про Украiну Горчакови зберегли, хоча вже й обрусiли на Москвi, перетворившись на стовбових тамтешнiх бояр. Хтось з Горчакових колись був добре знайомий з гетьманом запорозьких козакiв Михайлом Дорошенком, з отим, що, як спiваеться у пiснi, завжди попереду водив свое вiйсько хорошенько. І навiть чимось був йому зобов’язаний. І коли по смертi царя до Горчакових звернувся онук його, в’ятський воевода Петро Дорошенко за порятунком, Горчакови, пам’ятаючи Михайла Дорошенка, виручили його онука. На iхне прохання царiвна Софiя Олексiiвна повернула з холодноi В’ятки до трохи теплiшоi Москви гетьмана Дорошенка – так негадано скiнчилося його занудливе воеводство.

Повернувся Петро Дорофiйович з В’ятки й полегшено зiтхнув, що нарештi, дякуючи смертi царя, що так своечасно сталася, та заступництву Горчакових, розквитався з воеводством, хоча ще довго його згадуватиме з обридженням, як вiн навертав у православ’я войтякiв. Але досить швидко виявиться, що разом iз марудним воеводством вiн втратив i державну платню в розмiрi 1000 рублiв рiчних, як царiв слуга, а на такi грошi тодi можна було жити.

Мусив ще раз турбувати Горчакових. Подякувавши за звiльнення, заiкнувся було про повернення додому, але боярин i руками замахав, i бородою. Озирнувшись, на шепiт перейшов: що ти, що ти, чоловiче добрий, схаменися i не згадуй бiльше Украiни, сирiч Малоросii – мало вона тобi страждань завдала? Чи мало тебе за неi покарано? Ще раз згадаеш ойчизну – загримиш далi В’ятки. Аж до бiлих ведмедiв. Яка Украiна, чоловiче? Дякуй Господу, що хоч вiд войтякiв тебе витягли. А про милу твому серцю Украiну забудь. Назавжди! Заказана тобi дорога до Днiпра твого, до Чигирина, до волi козацькоi, заказана до самоi твоеi смертi. Не доведи, Господи, самовiльно зiрвешся з Москви у свою Украйну, доженуть у перший же день. Пощади не буде. Куля в потилицю – це ще буде й благородно. А то стрiльцi бердишем голову вiдрубають – як вору та iзменнiку. Чи проштрикнуть списами яко пса бродячого i в Неглiнну вкинуть. Та й гетьман Самойлович не возрадуеться, якби ти раптом i повернувся, а тому загримиш далi Москви-матушки. А коли й помреш, то навiть тiло твое в Украiну не пустять, щоб самостiйники не використали його, яко флаг у боротьбi проти Москви. Що з того, що в Росii помер цар? Але ж на тронi з’явиться iнший. Крiм того, зарубай собi на носi, Петре: руськi царi можуть мiнятися i мiнятися, але iхнi вироки – нiколи. Особливо якщо це стосуеться незалежностi Украiни… То краще – живи. Але в Москвi. Твiй дiд Михайло нам допомагав, ми люди шляхетнi, завжди вiддячуемо тим же, боржок повертаючи. І тобi допоможемо ще i ще. Але не смiй i думати, щоб залишити Москву. Радiй, що тобi дозволено жити в Москвi-матушцi, а не в якiйсь сибiрськiй глухоманi, не в Тобольську на Іртишi. Хоч тутешнiм владикам ти за свого гетьманування i насолив добряче. Як спiваеться в однiй з украiнських пiсень… Дай Бог пам’ятi… Ага, згадав: «Ой лихо, не Петрусь…» А ти, до речi, Петро… Так ось ти, Петре, для Москви був лихом. Вона тебе й досi боiться… Власне, остерiгаеться, тому й тримае у себе. І вона нiколи не забуде, що ти завдав iй лиха… Ой лихо – не Петрусь… Гарна пiсня, ми, Горчакови, ii запам’ятали ще з тих часiв, коли на Украiнi були… А ти… Це ж треба! Самiй Москвi не корився – iстинний онук Михайла Дорошенка, той теж, здаеться, проти Москви з козаками ходив… І що ви такi за Дорошенки? У вас, здаеться, в кровi, у роду несприйняття Москви. Істиннi мужi в Москву аж пруться, поближче до царя-батюшки, а ти… Обiйдешся й без Украiни своеi. А Москвi, як добре служитимеш, то й великоросом станеш – iстину кажу. Як ми, Горчакови, поставали. Ось тiльки де ти будеш жити у Москвi вiдповiдно своему чину? Хоч i повержений, але ж гетьман. Як на тутешнi мiрки – боярин i генерал. Сiльце б тобi на кормленiе, як iстинному боярину. Помiзкуемо. Спробуемо. Пiдшукаемо тобi удiльчик, вотчину. І ще… Кажуть, ти поховав свою жiнку? Тепер козакуеш? Не гоже чоловiковi, та ще такого чину, як ти, одинцем. Ти ж не вовк. А втiм, i вовкам потрiбна вовчиця. А тобi й поготiв дворянку треба знайти, га? Не вiдмахуйся, потiм ще й дякуватимеш. Неодмiнно дворянку, з якою й заведеш свое нове сiмейство. Все одно в Москвi вiку доживатимеш, тож треба тут корiння глибоко пускати i облаштовуватись не на день i не на рiк – на все життя, що в тебе ще зосталося…



У 1684 роцi Дорошенку пiшов 57-й рiк. Життя здавалося прожитим. Сказати б намарне – не можна, щось-таки вiн зробив, щось не встиг чи не зумiв, але якiсь пiдвалини на майбутне Украiни заклав. Одинадцять рокiв на гетьманствi – з iсторii iх не викреслиш. Майбутнiм гетьманам щось з його досвiду таки знадобиться. А що кiнець життя випав невдалим – полон, – то це, мабуть, доля у нього така. Геть жур з голови! Що Богом видiлене, вiн те й проживе. А там… Там видно буде.

Пiсля повернення до Москви будинок Бiлiбiна в Китай-городi, де вiн ранiше мешкав, був уже кимось iз служилих зайнятий, i дяки заходилися для бувшого воеводи пiдшукувати нове житло. Оглянувши кiлька вiльних садиб, що з тих чи тих причин пустували, свiй вибiр зупинили на обiйстi якогось Нiкiтнiкова за Москвою-рiкою, неподалiк першоi оборонноi лiнii столицi, що в тi часи теж пильно охоронялася. Будинок кам’яний, з п’яти кiмнат i двох горниць, мав крiм того рiзнi господарськi будiвлi, а також – сад, город (землi було 50 сажнiв уздовж i 12 упоперек). Посiлля обнесене, як i все в Москвi, високим тином (в документах вiн так i значився: будинок з тином). Частокiл мiцний, високий, iз в’iзною брамою, жаль тiльки, що саме житло було занедбане i потребувало доброго ремонту.

Оцiнили ту селитьбу в 3502 рублi, що iх було заплачено спадкоемцям Нiкiтнiкова – iз царського скарбу. Таким чином, будинок став власнiстю мiськоi казни, точнiше – Малоросiйського приказу, а Дорошенка просто поселили там. Очевидно, тимчасово, бо якось вiн нагадав, аби йому видали царську грамоту на власнiсть, але дяк буркнув, що треба зачекати… «Виходить, – зробив висновок гетьман, – я тут житиму на пташиних правах i недовго. Очевидно, мене ще куди-небудь запроторять…»

А поки що видiлили йому на прожиття – все ж таки царський радник, воевода, державна служила людина, – 600 рублiв на рiк. Скупувато, але що вдiеш.

Зайнялися ремонтом (за государiв рахунок, звiсно) i ремонтували довго – Дорошенко навiть змушений був поскаржитись на якiсть роботи: то стеля в кiлькох мiсцях пiсля майстрiв протекла, то грубки в кiмнатах, як затопили для проби, так задимiли i з усiх щiлин повалив такий дим, що хоч тiкай свiт за очi. Але попри все, життя його за Москвою-рiкою почалося.

Барський дiм стояв першим у садибi, довгою стiною до вулицi, до високого й глухого паркану, в якому була хвiртка, що вела в чистий двiр i до ганку. Позад будинку так званий заднiй двiр, нечистий, у кiнських кiзяках, поверх яких були викладенi з дранки хiдники. У другому дворi була стайня, саж, корiвник, якiсь халабуди для домашньоi птицi, там же «людська» – iзба для прислуги-двiрнi, а вже за нею город i сад. Чим знатнiший був власник, тим пишнiшим у нього був будинок, здебiльшого, в бояр, схожий на терем. Нiкiтнiков, певно, був середньоi руки, тож i будинок у нього був вiдповiдно до знатностi господаря – теж середнiй.

Дорошенко жив, звичайно ж, у барському помешканнi, i там же частина челядi, решта челядникiв у людськiй, на задньому дворi. Що вони робили – чи й взагалi що робили – вiн не цiкавився, все йому було обридлим, i свiт бiлий тодi здавався немилим – на Украiну наче хто його за руки, за ноги i за душу тягнув. Але мусив терпiти, все ще вiрячи – сподiваючись на чудо, – що йому врештi-решт вдасться хоч коли-небудь повернутися додому.

Правда, на початку, як перебрався, взявся було за старий сад, його треба було де прорiдити та викорчувати засохлi дерева, а де й посадити новi, бо старi вже не родили, але захопившись садом, вiн швидко й охолов до нього. Тiльки й устиг посадити кiлька вишень на згадку про Украiну. Посадив iх у чистому дворi, перед вiкнами, щоб вони квiтом своiм нагадували йому рiдний край. Челядники самi впорядковували сад, щось там шпорталися, але що – вiн не цiкавився. Чи не все одно. Коли садили город, попрохав посадити ближче до двору соняхи – знову ж таки, щоб нагадували йому вiтчизну…

Згодом звелiв купити кiлька пiдсвинкiв – щоб саж не стояв порожнiм. Та й пiд зиму матиме м’ясо й сало, бо ж чимось треба челядь годувати. Розпорядився завести курей, а вiд корови поки що утримався, хоч московити в переважнiй бiльшостi й тримали iх. Майже на кожному кутку були чималi пустища, де й пасли корiв. Там неодмiнно був ставок, чи бодай ковбанi, де хлюпотiлися гуси та качки московитiв – у тi часи Москва була як велике село (ii ще звали «Большой деревней», i коли москвича де-iнде питали, звiдки вiн, так i вiдповiдав: «С большой деревни», i всi знали, звiдки). Пустир, повний доброi трави, був i неподалiк того мiсця, де вiн поселився. І навiть iз ставком. На толоку, що починалася за ним, вiн любив ходити – дивитися на коней, що iх там пас його конюх. Сiдав на зеленiй травi, милувався кiньми – коней вiн любив i часто з конюхом всю нiч сидiв на луках. Яскраво горiло багаття, конi пирхали – це йому нагадувало далеке дитинство, коли в Чигиринi ходив з братами в нiчне до Тясмина.

Але здебiльшого не знав, де дiтися i куди пiти. Ходив до Москви-рiки й годинами сидiв пiд вербами. По той бiк рiчки тяглася висока оборонна стiна, що охоплювала царюючий град, через ворота в баштi мурашником сунув люд – хто в Москву, хто з Москви гнав на пашу свою худобу, i мукання вранцi чулося як у селi. Стрiльцi його тепер вже не супроводжували, лише двiчi на день – вранцi й увечерi, – вигулькував кiнний страж, перехилявся через частокiл у двiр i гукав:

– Агов!.. Господiн гетьман (iнодi: воевода), ти е?

Не поiде, поки Дорошенко на його очi не з’явиться.

– Та ось я, – озиваеться гетьман з ганку. – Ще не вмер…

– А менi велено й на мертвого подивитися, аби переконатися, на якому свiтi нинi перебувае пан гетьман… Покедова! Старшому скажу: господiн гетьман живий i нiкуди не втiк.

Вдруге вiн вигулькував пiд вечiр, аби пересвiдчитись, що господiн гетьман за день не втiк (чи не помер), щоб вранцi знову примчати, i так день за днем, день за днем…

Життя було нудним, не знав де себе подiти i для чого вранцi прокидатися. Найгiрше, як надходила осiння моква. На вулицi куди не глянь – самi лише високi частоколи, переважно з дуба, i що там за ними в дерев’яних iзбах чи кам’яних будинках – не дано нiкому знати. Там свое життя, вiдгороджене високим i щiльним частоколом вiд свiту бiлого. Хрипло гавкають пси за частоколами. Пустка. На вулицю в суцiльну темiнь i потикатися небезпечно, мiж садибами чималi пустирi, куди грабiжники i вбивцi затягують жертву i де ii вже нiхто i нiколи не знайде.

У такi пори року хоч вовком вий. Частокiл i в Дорошенка глухий, як у маленькiй фортецi, вiн надiйно вiдгороджуе його маленький свiт вiд великого. Але ж i слова нi до кого мовити. Челядь сама по собi, а вiн сам по собi. Нiчого не хотiлося i нi до чого душа не прагнула. Сон здебiльшого утiкав до ранку, накинувши щось на плечi, вiн виходив на ганок, курив, думав – анi звуку не доносилось з Москви, що пiрнула на дно чорноi пiтьми. Без свого лiхтаря за браму й не потикайся, ще занесе тебе в якусь яму чи яр…

Гнiтила самотнiсть, вiдчуття одинокостi – найгiрше з усiх почуттiв, що мае чоловiк. Та ще вiдчуття, що ти чужий в чужинi. Вiдсутнiсть поруч рiдноi душi. Люблячоi. Яка б створювала тобi рай у чотирьох стiнах. Нi друзiв, нi рiдних. Мати далеко звiдси на Украiнi, вiк свiй нелегкий доживае з чернечим iм’ям Митродара. Ігуменя дiвочого монастиря Покровського, що неподалiк Сосницi. Мо’, i йому податися в ченцi? Але ж нi… Хотiлося ще жити повнокровним життям i любити жiнок. Чи бодай одну. Вiн же козак! Який з нього чернець? Був козаком, починав з козацтва, козаком i завершить свiй земний шлях.

Старший брат, якого вiн з неволi визволив, зi своiм сiмейством теж мешкае в Сосницi, менший Андрiй, як i старший теж, полковник Брацлавський, третiй брат, Степан, не брав участi анi в громадському, анi в полiтичному життi, тихо жив собi як обиватель в Чигиринi «на прадiдiвських своiх добрах», отримавши у спадок дiдизну, там i помер.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/valentin-chemeris/generali-mper/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Малоросiйський приказ буде лiквiдовано у 1772 роцi у зв’язку iз створенням… Малоросiйськоi колегii, але, як казали на Украiнi, хрiн од редьки не солодший. І довго-довго нам прийдеться чекати року 2002-го, коли в iнтерв’ю Надзвичайний i Повноважний посол Росiйськоi Федерацii в Украiнi Вiктор Чорномирдiн нарештi скаже:

«Нинi ми закiнчили оформлення територii пiд будiвництво споруд посольства та iнших росiйських закордонних установ. Дiлянка видiлена гарна, в центрi мiста, неподалiк вiд Киево-Печерськоi лаври, площею трохи бiльше двох гектарiв. Це буде солiдний, серйозний мiстобудiвельний комплекс, який стане окрасою Киева».

Давно б так – будувати в Киевi росiйськi закордоннi установи.

Але ж вiд Малоросiйськоi колегii 1772 року i до росiйських закордонних установ у Киевi ще треба було пережити двiстi тридцять рокiв!

І – нiчого. Дочекалися!




2


Хоча, якщо вже бути точним, то першим з гетьманiв козацькоi республiки, створеноi Богданом Хмельницьким, було схоплено Дем’яна Многогрiшного, разом з сином перевезено до Москви i пiсля допитiв з тортурами обох заслано до Тобольська, де iхнi слiди й загубилися. Другим у Сибiр було вiдправлено кошового отамана Вiйська Запорозького Івана Сiрка. Петро Дорошенко був третiм (на той час третiм). І це не рахуючи козацьких старшин – полковникiв, сотникiв, осавулiв, яких юрбами гнали в Сибiр.




3


Сьогоднi, на вiдмiну вiд тих далеких часiв, Росiя борцiв за волю вже не називае iзменнiками та ворами. Сьогоднi будь-який визвольний рух, спрямований проти росiйського iмперiалiзму, Росiя величае в дусi нового часу – тероризмом та кримiнальними бандформуваннями.




4


До 1781 року – Хлинов, до 1934 – В’ятка, потiм Кiров. За царизму – мiсце полiтичного заслання. Першим засланцем у В’ятку став украiнський гетьман П. Дорошенко, О. Герцен та М. Салтиков-Щедрiн опиняться там через столiття.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения